За цією класифікацією Фінляндія і вела оборонну і справедливу війну проти іноземного загарбника, в ролі якого успішно виступав сам СРСР. Тільки в інших такі агресії він засуджував, а в себе схвалював. Своя рука — владика. І то неправда (власне, не завжди була правдою), в чому переконував своїх малолітніх читачів один дитячий поет: «Щоб війни не знати, щоб у мирі жить, — Армія Радянська на посту стоїть». Радянська армія якраз і виступала — і не раз — в ролі загарбника і поневолювача. В радянській пресі — своєрідна артилерійська підготовка — тоді був зчинений галас про те, що «правлячі кола Фінляндії, підтримувані імперіалістами (дісталося й „імперіалістам“!)… перетворили Карельський перешийок та прилеглі до нього острови Фінської затоки і Ладозького озера на військовий плацдарм для нападу на СРСР. (Аж мурашки по спині повзуть!) На Карельському перешийку фінляндські мілітаристи створили смугу довгочасних укріплень…» А й справді, створили. Себто «лінію Маннергейма». Але вам-то що — вони ж створили ту смугу на своїй території — не лізьте на їх територію — все буде добре.
Але — полізли. І вийшло точнісінько так, як колись писав Ленін: «Війну ведуть усі великі держави світу заради грабежу, поділу світу, за ринки збуту, за поневолення народів». Його учні й послідовники («вірні ленінці» за сакральним визначенням) і вели таку війну.
30. XI радянські війська, як було повідомлено слухняному затурканому народові, «розгорнули бойові дії». І закрутила ідеологічна віхола студентів Московського літературного інституту. А тут ще й вказівка надійшла — кинути на фронт студентів. Крайніх? Чи вже були вичерпані людські ресурси? Чи війська поріділи? Так війна тільки-но почалася, і полки та дивізії ще зберегли повний штатний комплект. Але юнаків кинули в першу чергу, чи не раніше за професійних військовиків. Потрібно було, користуючись моментом — «священний захист рубежів Родіни» — прорідити інтелігенцію, яку Сталін та його поплічники так не любили, вбачаючи в ній бацили вольності і смути. Особливо прорідили молоді таланти, які в своєму інституті щось там галасують про «чисте мистецтво», модернізм-символізм, а не про соціалістичний реалізм…
Наказано — зроблено. В грудні 1939 року нашвидкуруч із студентів Літературного інституту імені О. М. Горького, великого пролетарського класика, було сформовано 12–й легколижний батальйон. Наївних хлопців, юних орфеїв та боянів, які до того і зброї не тримали в руках, спішно зодягли в шинельки, поверх натягнули білі маскхалати, поставили на лижі, на яких вони трималися на рівні школярів, і бравих вояк-швейків кинули у бій. У справжній. Арон Копштейн, як старший за віком і вже «служилий», морально підтримував молодих своїх однокурсників, сипав для підняття настрою жартами, співав українських пісень: «Їхав козак на війноньку, сказав: прощай, дівчинонько!..», взагалі був неофіційним парторгом батальйону, ідейним наставником горе-вояків. І молодь, зелена, але до біса гонорова і патріотична, якою буває істинна молодь, а тому глуха і сліпа, запорошена ідеологією, заражена ідеями «служіння» (мовби ж вітчизні, а насправді кремлівським заводіям режиму), оружною силою подалася через державний кордон Суомі. Не прохана, звісно, тамтешнім людом. А коли через кордон будь-якої країни сунуть озброєні чужинці, то будь-яка країна має повне право їх знищити, загарбників своєї волі. Аксіома! А хлопці-студенти безпечно понеслися на лижах, хто як умів, але з незмінними криками юних горлянок: «За Сталіна! За Родину!..», понеслися навстріч власній загибелі. Навіть не усвідомлюючи, що вони не захищають свою вітчизну від зазіхань ворогів, що їм втовкмачували в їхні юні голови, а самі виступають в ролі загарбників, які підлягають негайному знищенню. І почалася їхня голгофа, лебедина пісня цих по суті дітей, коли, співаючи щось про «синьооку Фінляндію», випили до дна свої гіркі чаші. Але застерігала ж Поетеса: