Коли на початку березня 1940 року радянські війська, перейшовши чужий кордон (то свої «рубежі Родіни» священні, чужі — ні) форсували по льоду Фінську затоку і, обійшовши з північного заходу Виборзький укріплений район, розпочали оточення фінських військ під Виборгом, Кексгольмом та Сортавалою, туди ж на лід затоки під фінські кулі кинули ненавчених студентів літературного інституту — 12–й легколижний батальйон, по суті смертників.
Фіни ту галайстру й покосили.
І, що й зовсім було жахливо, через десять днів після бойні, вчиненої совітами, у Москві буде підписаний радянсько-фінський договір, за яким СРСР свого таки домігся — відхопив у сусідки Карельський перешийок з Виборгом і Виборзькою затокою та з островами, північне узбережжя Ладозького озера, ряд островів у Фінській затоці та інші шматки чужої території. Одне слово, «зміцнив оборону північно-західних радянських кордонів».
Самодіяльний батальйон молодих літераторів (і це теж один із злочинів комуністичного режиму) розплатиться за те великою кров’ю. («Війна людей їсть, — застерігає українське прислів’я, — а кров’ю запиває»). І що з того, що поета Арона Копштейна буде вбито під час тієї авантюри? Згодом пребадьоро напишуть (папір все стерпить): «Загинув смертю хоробрих у бою за Родіну». За яку — то вже інша річ, але ясно, що не за рідну. Одне слово, доброволець лижного батальйону Арон Копштейн на фінському фронті «мужньо зустрів смерть від ворожої кулі у бою з білофінами». Точніше, отримав своє при загарбанні чужої території. І нині шкода безневинного Арона Копштейна та його однокурсників, які розплатилися життям за імперський курс більшовиків «розділяй і володарюй» за правом сильного. Ось так Арон Копштейн, єврей за родом, український поет, якому так по-справжньому і не дала Система стати справжнім поетом, поїхав у Москву за освітою. Наївно, але щиро перед тим писав, не підозрюючи, що його чекає:
Не дали йому складати пісні, як і довго прожити. У 25 літ з фінською кулею в грудях ще живим насмерть замерзатиме він на льоду Фінської затоки — за що? За шмат чужої території, що її СРСР таки приєднав до своїх неміряних володінь? З його грудей, що вже хололи, як лежатиме не потрібний ні фінам — вони своє зробили, ні своїм, — сочитиметься гаряча кров і паруючи крапатиме й замерзатиме на льоду… І сам він вже примерзне до льоду… Посічені кулями, пошматовані осколками, лежатимуть на крижаному одрі поети, яким так і не судитиметься поставати поетами, а конаючи, юнаки у відчаї кричатимуть і плакатимуть, і благатимуть матерів: «Мамо, мамо… порятуй, мамочко…» А матері їхні тим часом на мітингах славитимуть «батька Сталіна» і одностайно підтримуватимуть його загарбницьку війну з фінами…
Це творилося неподалік Скандинавського півострова, а за тамтешньою міфологією, жіночі божества, діви-воїни, пролітаючи над полем бою, за велінням бога Одіна відбиратимуть найхоробріших з мертвих, щоб віднести їх у чертог Одіна-Валгаллу. Там вони віднині будуть проводити час у постійних банкетах, а валькірії їм співатимуть…
Не забрали валькірії студентів — десь загребли їх у тих краях в піщані дюни пустельного узбережжя, і з часом і слід їхніх могил щез, хоч вони, юнаки, того й не заслужили… А жили ж до того комуною, таким собі Валтасаровим життям весело, безтурботно, хоч і голодні, але безжурно, опановуючи премудрощі літературної праці, не підозрюючи, що вони вже на краю загибелі в рідній — найріднішій Країні Рад.
І про що він, Арон Кошптейн, симпатичний загалом молодик, думатиме в останні хвилини свого невдалого життя? Перед безглуздим кінцем, що його він не заслужив? Про ненаписані ним вірші, що вже ніколи й не будуть написані? Про винищення ні за понюх тютюну цілого курсу літературного інституту, вельми поетично названого «12–й легколижний батальйон»?