Він, той «основний закон», і погубив його, не давши не лише вчитися й рости без перепон, а й взагалі жити. Як пізніше погубить і тисячі радянських юнаків, що їх кинуть злочинці, кремлівські верховоди в Афганістан. А знайдуться такі, котрі ще й оспівуватимуть той «подвиг інтернаціональних радянських воїнів в Афганістані». То Кіплінга Джозефа Редьярда, англійського письменника, шпигатимуть, що він «описував побут англійських колонізаторів в Індії», «проповідував ідеї британського імперіалізму», а ось оспівувачів радянського імперіалізму підніматимуть на котурни. Бо ж давно відомо: в чужому оці й порошинку бачу, а в своєму не видно й колоди. Тому й привчили радянських «інженерів людських душ» оспівувати загарбницькі дії Кремля — хоч і в тій же Празі, наприклад. Чи похід радянських воїнів на Варшаву в 1920 році. Поляки їх, як відомо, витурили геть, але умільці від поетичного пера все одно складали оди на честь того авантюрно-загарбницького походу. Пригадуєте: «будут помнить все атаманы, польские паны конармейские наши клинки».
Погрожували так, «лихо» втікаючи з-під Варшави!
Арон Копштейн, вірячи Кремлю, писав щиро — про своє прагнення стати найкращим бійцем. А здобув право на безглузду смерть. Нікому не потрібну. Ні, він не загинув. Його вбили свої, а вже тоді в письменницькому довіднику напишуть, що він «загинув на війні з білофінами». Шкода його, Арона Копштейна, 25–літнього поета, якому так і не дали стати поетом і який так вірно, щиро і самовіддано служив режимові, будучи певний, що служить батьківщині своїй. Нині він усіма забутий, бо ж особливо й немає за що його пам’ятати. Як і його вірші-одноденки, заримовані агітки. А втім, пам’ятник йому, Арону Копштейну, та його ні за що полеглим однокурсникам все ж таки є. І пам’ятник той, віримо, на віки. Ні-ні, не процитовані на початку рядки, що «приморожених всіх з миром Вітчизна стрічала…», — ні і ні.
Через три роки по тих кривавих подіях на льоду Фінської затоки, інший учасник війни з білофінами, трохи-трохи старший за них, але в принципі теж тоді молодий поет Олександр Твардовський (йому пощастило уникнути «легколижного батальйону», адже він буде посланий на ту війну спецкором воєнної газети і тому вціліє), згадуючи жахи пережитого по весні 1940 року, на одному подихові напише знаменитий нині вірш (все, що радянській літературі дала «білофінська кампанія») про ту незнамениту війну, що й стане вічним пам’ятником Арону Копштейну та його однокурсникам — як і двохстам тисячам полеглих на тій війні радянським солдатам). Ось він мовою оригіналу:
Частина четверта
ПОСІЯТИ ЗУБИ ДРАКОНА. ПОПІЛ КЛААСА Б’Є В СЕРЦЕ. РОЗРИВ-ТРАВА, ВОНА Ж ЛОМИКАМІНЬ
Усе життя і прагнення моє,
Мов попіл Клааса, у серце б’є,
Пробуджуючи сни несамовиті.
Я почув одне бажання,
я одну охоту маю,
щоб до співу готуватись,
щоб почати швидше слово,
щоб на голос взяти пісню,
що наш рід співає здавна.
Що нам кайдани? Я призапас такої розрив-трави, що тільки притулю, дак ік нечистому й порозпадаються.
І залишилося збутися останньому пророцтву одеської ясновидиці, незнаменитої, мало кому відомої, але вражаюче пророчої, яка так і залишилася для історії безіменною.
А тому ще раз згадаймо перші пророцтва: «Найближчим часом Маннергейма чекає довгий і трудний шлях» — збулося; «він отримає високий пост і приведе армію до перемоги» — збулося; «йому буде виявлена висока шана, а потім він достроково відмовиться від високого поста. Через незначний проміжок часу відправиться у дві значні зарубіжні поїздки для виконання відповідального державного завдання» — збулося; «повернувшись з поїздки, отримає призначення на ще вищий пост» (як ми знаємо — регента, глави держави) — збулося; «хоча діяння його на тім посту буде коротким…» — і це збулося.