СРСР постійно пред’являв своїй північній сусідці все нові й нові вимоги, забрав у неї 75 паровозів і 2000 вагонів, прокладав на фінську територію свої залізниці і взагалі поводився на чужій території як у себе вдома. Фінам потрібно було зводити нову лінію оборони, зміцнювати прикордонні укріплення. Тим часом в СРСР наростав розмах підготовки до війни. І дарма президент Рюті запевняв супротивну сторону, що Фінляндія в жодному разі не нападе на СРСР, що вона взагалі не хоче бути втягнутою у війну. Країна Рад на це не звертала уваги, форсуючи підготовку до окупації Фінляндії, спішно посилювала свої прикордонні гарнізони, розташувавши в них 118 піхотних і 25 танкових бригад. Раз по раз провокувала все нові й нові небезпечні сутички, слала погрози й ультимативні вимоги. Ясно було, що в СРСР розпочалася всезагальна посівна, тільки цього разу сіяли там зуби дракона, готуючись до агресії. Зосередженість радянських військ вказувала на те, що на тім боці наростає загроза несподіваного нападу на Фінляндію. А Фінляндія розробляла лише один план війни — оборонний, хоч СРСР постійно звинувачував її в тому, що вона готується до війни.
Виходу не було. На випадок нападу СРСР на країну Суомі, — а це вже очікувалося з дня на день, фіни самі не вистоять перед навалою такого гіганта. Потрібен був союзник. І він знайшовся. Ним і став Адольф Гітлер та його Третій рейх, і Фінляндія змушена була бодай і формально, вступити у війну з СРСР.
Таке рішення Маннергейму — як і уряду та парламенту Фінляндії — далося нелегко, і він того року постарів чи не на десятки літ. Та все ж іменини є іменини, і їх треба було — бодай і в політичних цілях — відзначати, показуючи світові, що все, гаразд. Головнокомандуючий Фінляндії, попри все безтурботно святкує свої іменини в симпатичному будиночку на косі озера Саама…
Але поки спецлітак з Берліна підлітав до Іммола, приземлявся, та доки непроханому візитерові підганяли машину, в будиночку головнокомандуючого на мисі озера Саама тим часом почалося урочисте дійство. Президент республіки в присутності членів уряду і голови парламенту та його заступників привітав іменинника з 75–річчям, побажав йому, як водиться, щастя та всіх гараздів і повідомив, що за представленням Державної ради країни генерал-лейтенанту і головнокомандуючому збройних сил країни Карлу Густаву Маннергейму присвоєно найвище звання — маршал Фінляндії.
Від того повідомлення, що до останньої миті від нового маршала тримали в секреті, Маннергейм наче аж трохи пригнувся, фізично відчувши той додатковий тягар, що в одну мить ліг на його сімдесятип’ятилітні плечі. Цим званням уряд країни показав, що він покладає на нового маршала чи не найбільше своїх надій і сподівається, що Карл Густав Маннергейм як людина військова з честю витримає нові навантаження і буде, як і раніше, рятувати країну — навіть у безнадійних ситуаціях, більше уряду не було на кого покластися.
Після привітань і символічного чаркування гості на чолі з президентом відбули до його вагона, що стояв неподалік на залізничній вітці, а маршал заходився готуватися до зустрічі незваного берлінського візитера.
«І все було б ще нічого, якби не цей гість…» — тільки й устиг подумати іменинник, як Адольф Гітлер та особи, що його супроводжували — в тім числі й генерал-фельдмаршал Кейтель — з’явилися в будиночку головкома — «мого найкращого друга і друга всього великого німецького народу», — як з ходу заявив рейхсканцлер.
Маннергейм по-військовому, дещо навіть недбало, привітався з високим гостем (з ним він уже зустрічався в Берліні, як і з іншими вищими чинами рейху, в тім числі й з Генріхом Герінгом), що був, як завжди, в своєму дещо екзальтованому стилі, збуджено-хапковитому, й витав десь в емпіреях стосовно своєї «блискучої перемоги на Східному фронті»; представив йому офіцерів штабу. Гітлер відбувся загальним, хоча й різким кивком, але з німецькими офіцерами, які перебували у Фінляндії як союзники, привітався з кожним за руку, обмовився кількома незначущими фразами про те і се (очі його були блякло-мертві). Далі за протоколом фюрер відбув наносити візит президенту республіки, який перебував у своєму поїзді, що стояв на ближній залізничній вітці, і по якомусь часі після переговорів з урядовцями Фінляндії, разом з президентом повернувся до Маннергейма на ленч, де вже й відбулася неспішна бесіда.
Вітаючи іменинника і першого маршала Фінляндії, рейхсканцлер сказав (говорив він дещо сумбурно, швидко, раз по раз повторюючись, жестикулюючи і майже бігаючи сюди й туди з бляклими, виряченими очима), що він високо цінує те, що йому, невідомому солдатові Першої світової, випала така честь — вітати людину, яка прославилась як визволитель свого народу. А вже потім перейшов на проблеми великої політики. Всі стоячи поштиво слухали, утворивши чималий простір, у якому фюрер і бігав сюди й туди…