З усіх най-найважливіших справ, що не давали новому главі країни спокою ні вдень, ні вночі, була одна — най-найважливіша і най-найтерміновіша, що не терпіла зволікань ні на день — треба було негайно і за будь-яку ціну вивести країну з війни, просити миру в СРСР, аби він, розвиваючи наступ на Карельському перешийку, де його вже зупинити не було сил, не захопив Південну Фінляндію і не увірвався в Гельсінкі, бо тоді — прощай незалежність!.. Ставати ж знову російською губернією ніхто в Фінляндії не хотів, та й звикли за останні роки до своєї незалежності, коли Фінляндія була вільною серед вільних держав Європи. Тож потрібно було за будь-якої ціни підписати мирну угоду з могутнім і таким підступним сусідом, де на словах мовби ж народна влада… (А втім, як ту народну владу сам народ тільки й терпів!) Більш тяжкого завдання, яке тоді постало перед хворим і виснаженим маршалом, не було, тож він, зціпивши зуби, зібравши в кулак залишки своєї сили й снаги, заходився рятувати — вкотре! — свою країну, що так необачно вскочила в зашморг, який повільно, але невблаганно, почав затягуватись на її шиї.
Потрібно було раз і назавжди вирішити, як бути із своєю союзницею — бігти й далі з нею в однім упряжі до своєї загибелі, чи дати їй на прощання штурхана під зад? Маннергейм сходився на останньому. Ось тільки як це зробити, щоб Третій рейх не напав на Фінляндію з одного боку, в той час як її все ще терзав СРСР з другого боку? Бо тоді — кінець. Швидкий і невідворотний. Фінляндія не витримає війни і на один фронт, а на два й поготів…
17 серпня в Ставку в Міккелі зненацька прибув з Берліна генерал-фельдмаршал Кейтель — щоб привітати Маннергейма від імені рейхсканцлера Гітлера з новою посадою глави держави. Хоча, як відчував президент, мета Кейтеля була іншою — з наказу Гітлера він спробував ще раз вплинути на Маннергейма і перешкодити йому піти своєю дорогою.
Генерал-фельдмаршал забажав дізнатися, що означає на практиці об’єднання цивільної і військової влади в одних руках. Маннергейм, нічого не втаюючи, з прямотою військовика відповів: а те означає, що народ Фінляндії має йти своєю дорогою, тією, яку він сам вибирає. А дорога одна — та, що веде до свободи. І сама свобода. Президент Рюті, як найвищий керівник зовнішньої політики, не зміг зберегти свободу дій за обставин, що склалися. Тому й пішов у відставку. Про це він, Маннергейм, і хотів би донести до відома рейхсканцлера.
Кейтель нервував і зізнався, що не міг почути від Маннергейма нічого іншого, крім того, що в якості глави держави він буде робити все, аби вивести Фінляндію з війни.
— Так, я для цього й покликаний, — відповів маршал, пильно дивлячись в очі генерал-фельдмаршалу, і додав твердо, всього лише одне слово: — Долею.
25 серпня представники Маннергейма поцікавились у посла СРСР в Стокгольмі, які існують передумови для початку переговорів про мир? Пані Коллонтай відповіла, що головна одна: радянський уряд готовий до мирних переговорів, якщо Фінляндія виконає дві попередні умови: негайний розрив відносин з Німеччиною і вивід німецьких військ з країни на протязі двох тижнів, у всякому разі, до 15 вересня. Якщо ж німці не підуть на це, то треба інтернувати їхнє військо. Ці умови, додала пані посол, узгоджені з урядами Великобританії і США.
Уряд Фінляндії дав згоду на таких умовах вести переговори, його рішення затвердив парламент, і послу Німеччини 2 вересня в Гельсінкі була вручена нота, якою між Фінляндією та Німеччиною розривалися дипломатичні стосунки і пропонувалося негайно вивести німецькі війська з країни на протязі двох тижнів. Через генерала Ерфрута президент Маннергейм послав німецькому фюреру і головнокомандуючому Адольфу Гітлеру такого листа: