Умови були надзвичайно тяжкими, проте виходу не було, і парламент на пропозицію глави держави прийняв їх.
К. Г. Маннергейм:
«Виборзька ляні знову опинилася в складі Росії, і народ Карелії разом з худобою і всім рухомим майном знову відправився на захід. Дякуючи теплій погоді та існуючій у нас можливості пароплавних перевезень по озерах, евакуацію цього разу змогли організувати краще, як у листопаді 1940 року. На дорогах тих часів, не розчищених від снігових заносів, можна було бачити сум і печаль, нещастя і безлад, коли в кучугурах застрягали сільськогосподарські машини і рогата худоба, яка ледве могла рухатись. І все це проходження вигнаних із своїх будинків мешканців Карелії зараз, як можна так висловитись, становило ще більш сумне видовище, як минулого разу.
Район Порккала-Удд, стару культурну територію, де господарства процвітали, а води мали велику кількість риби, зараз необхідно було звільнити на протязі доби до приходу гарнізону руських. Крім того, тамтешні жителі втратили свої будинки і отримані у спадок від предків господарства, передача цієї території породжувала великі труднощі в постачанні столиці продуктами харчування: перерізала прямі шосейні дороги та залізниці, що йшли в південно-західні райони Фінляндії. Той факт, що з цього моменту столиця стала в зоні досяжності для прямого обстрілу російської польової артилерії, являв собою найсерйознішу загрозу.
Вдруге за чотири роки наші війська відступали за лінію кордону, установлену противником. І зараз армія була геть вимотана в боротьбі з переважаючим противником, але, як і в 1940 році, відходила в бойовому порядку, не розбита, зберігши свою духовну твердість. Вона не була розбита і могла за необхідності продовжити боротьбу. Свідком цього стали останні успішні бої під Іломантсі. Але загальна ситуація вимагала, щоб бойові дії були припинені, і народ отримав мир. З гордо піднятою головою фінський солдат міг відправитись додому, добре виконавши своє завдання.
Свобода і цього разу давалася нам дорогою ціною. Свідченням цьому є 55 000 білих дерев’яних хрестів на наших цвинтарях».
Відразу ж після підписання договору про мир уряд Фінляндії на чолі з Хакцеллем подав у відставку. Президент Маннергейм розпочав консультації щодо виборів нового прем’єра. Після довгих дебатів очолити кабінет погодився президент Верховного адміністративного суду У. Кастрєн. Це вже був хоч якийсь передих. А втім, його не було, адже пора було братися за нелегку роботу по відродженню з руїн країни, налагодженню торгівлі, і взагалі час було запускати промисловий механізм. В тих умовах то була нелегка задача, тим більше, офіцерський корпус мав стійку недовіру до руських, як і більшість населення, і це теж треба було переломити. Німецькі війська ще залишалися в Лапландії, і туди треба було спішно перекидати частини, або вигнати геть вчорашнього союзника, а заодно відводити свої збройні сили із територій, що їх окуповували совіти. Тривала евакуація цивільного населення — тисячі проблем звалилися на Фінляндію, і Маннергейм при його взагалі не міцному здоров’ї і вже поважному віці не мав спокою ні вдень, ні вночі.
В грудні сорок четвертого останні німецькі батальйони під тиском фінських збройних сил змушені були залишити Фінляндію, але повністю їх вдасться вигнати лише навесні наступного року. Тоді ж Маннергейма на посту головнокомандуючого замінить начальник генштабу генерал від піхоти Ерік Хейнріхсу. На порозі сорок п’ятого його офіційно буде призначено командуючим оборонними силами країни, а президент Маннергейм за заслуги нагородить його орденом свого імені — Хрестом Маннергейма I ступеня.
31 грудня в новорічний вечір Карл Густав Маннергейм видасть останній свій наказ в якості головнокомандуючого: