А раптом?..
Тим більше, як нам здається, леді Мюріель Паджет, вельми колоритну і дещо аж екстравагантну британку в напіввійськовій формі, в чоботях зі шпорами і незмінним стеком в руці, він забути не міг, хоч з часу їхнього знайомства й минуло ледь чи не три десятки літ! Та яких літ!
А не міг Маннергейм забути своє короткочасне перебування в Одесі ще й тому, що саме з тієї перлини Чорномор’я, з Одеси-мами почалася його дорога, напророчена йому ясновидицею, дорога не просто додому, в країну Суомі після тридцяти літ служіння чужій імперії, а дорога в безсмертя, коли світ пізнає вже зовсім іншого фон Маннергейма, визволителя своєї країни з чужоземного ярма. То, може, й справді його вела розрив-трава, вона ж ломикамінь, знайдена ним у Карпатах, що на роки й роки, на все подальше життя стала йому талісманом, прикладом боротьби за місце під сонцем.
А прочитавши листа леді Паджет, маршал, очевидно, розчулився, пригадав осінню Одесу, зустріч з тією жінкою, яка напророчила йому неймовірний злет — недарма ж через тридцять літ, працюючи над мемуарами, він не забуде згадати і ясновидицю, яка «напіввідкрила завісу майбутнього», коли він, за власним зізнанням, «вперше брав участь у такому заході»: «Про моє майбутнє ясновидиця змогла розповісти багато дивовижного…» А дивовижне й справді не забувається, тим більше, воно так рідко зустрічається — якщо й зустрічається взагалі, — у нашому житті.
Ось чому такий лист веселої, комунікабельної, дієвої і невгамовної британки не міг не розчулити постарілого, хворого маршала, ось тільки з деякими твердженнями авторки листа він аж ніяк — знаючи його характер і неймовірну скромність, — не міг би погодитись.
Хоча б і з тим пасажем, де стверджується, що Фінляндія виборола собі незалежність тільки завдяки йому, маршалу Маннергейму. Такого він би не схвалив, хоч це й відповідає істині, заявивши — ледь чи не з обуренням, що «моя скромна роль у здобутті Фінляндією державної незалежності в листі леді Паджет аж надто перебільшена». Подумав би й додав: «Як і тієї оборонної споруди, що її було прозвано „лінією Маннергейма“».
Інший полководець гордився б, що оборонна лінія країни названа його ім’ям і стала знаменитою (та й чи багато знайдеться в світі таких полководців, крім фінського маршала — раз і… і, здається, й усе) і так високо оцінена у світі, зокрема й противником, який, штурмуючи її, поклав у сніги перед нею стільки своїх солдат… Інший би — так, але тільки не Маннергейм, який у «Мемуарах» з притаманною йому різкістю військової людини, відкидаючи піднесення своєї ролі (дещо навіть применшуючи свою роль як полководця, що безперечно була вирішальною) заявив таке:
«Свободу Фінляндія отримала не в дарунок. Вона була куплена ціною великих жертв і кров’ю своїх дітей у 1918 році, в боротьбі, яка змогла повернути історичний кордон нашій Вітчизні».
І ще: «Ясно, що наше становище в якості самостійної держави було нелегким. Воно вимагало міцної державної влади, внутрішньої єдності і ефективних оборонних сил…»
І зокрема про згадувану оборону на Карельському перешийку:
«Так, росіяни під час війни пустили в хід міф про „лінію Маннергейма“. Стверджували, що наша оборона на Карельському перешийку упиралася в незвичайно міцний, збудований за останнім словом техніки залізобетонний оборонний вал.
Все це дурниці: в дійсності становище речей має зовсім інший вигляд… Так, оборонна лінія існувала, але у неї була відсутня глибина… Цю позицію народ і прозвав „лінією Маннергейма“. Її міцність (увага! — В. Ч.) стала результатом стійкості і мужності наших солдат, а ніяк не результатом міцності споруди».
Як і належить справжньому полководцю, Маннергейм гордився не технікою та міцністю споруд (а таких оборон, яких би врешті-решт не можна було взяти, практично не було), а своїми синами, простими солдатами.
І — останній акорд до піднятої теми:
«Наскільки мої прагнення змогли сприяти об’єднанню суспільства, судити не мені. У всякому разі, коли настав час випробувань, я, до свого задоволення, побачив, що народ Фінляндії згуртований, одностайний і рішуче виступив на захист своїх життєвих інтересів».
І до цього нічого додати, і від цього нічого відняти, адже суть і навзаправду не в «лінії Маннергейма» (залізобетон, доти, кулеметні гнізда, загородження із колючого дроту, траншеї тощо), а в тій лінії Маннергейма, що її він стійко, мужньо і цілеспрямовано дотримувався все життя і яка, врешті-решт, привела його батьківщину до волі. А таких маннергеймів з такою лінією у світі не так і багато.