Я, наприклад, працював з примірником «Калевали», подарованим бібліотеці Спілки письменників України Посольством Фінляндії в Україні, про що й значиться на титульній сторінці. Видання проілюстроване роботами фінського художника Отто Йосефа Аланена.
В офіційній біографії Є. Тимченка, дійсного члена АН УРСР та член-кора АН СРСР, є рядок: «У 1918–48 (з перервами) — науковий співробітник АН УРСР». Оте невиразне «з перервами» (чого це раптом з перервами? У зв’язку з чим? Працював, працював, а тоді на якийсь час кидав роботу і знову по якомусь часі повертався до неї — чи що?) означає одне: вчений у 1938 році у віці 72 років був заарештований органами НКВС. За буцімто участь в СВУ, «викритій» органами ДПУ УРСР ще в 1929 році. СВУ — «Спілка визволення України», була титулована тодішньою владою як «контрреволюційна українсько-буржуазна націоналістична підпільна організація», хоч насправді міфічна, висмоктана з пальця, адже в реальності така організація ніколи в Україні не існувала, все це вигадки каральних органів, їхня майстерна — хоч і знати пальці — провокація, аби знайти привід для розправи з національною українською інтелігенцією, з одного боку, і отримати нові звання та чини — з іншого. («Органи», мовляв, не даром хліб їдять, яке підпілля викрили!) Що й було успішно — хоч і поспішно — зроблено, і кращі національні сили України були тоді відправлені на ешафот.
Дмитро Павличко (передмова до видання «Калевали»):
«Його прізвище (Тимченка Є. К. — В. Ч.) у матеріалах слідства стоїть поруч з іменами М. Грушевського, А. Кримського, С. Єфремова, А. Ніковського, Л. Старицької-Черняхівської, В. Дурдуківського та багатьох інших. Він був найближчим до цих людей, але ув’язнити його могли і за дружні контакти з неокласиками, тобто з молодим поколінням великих талантів і мучеників за Україну».
В «Курсі українського язика» Є. Тимченка стверджується (тоді ще можна було), що з прилученням до Московської держави Україна перестала бути державою і тому вона перестала бути і нацією взагалі, ставши лише «аморфною етнографічною масою». Для нього поняття «держава» і «нація» — тотожні. (Як, між іншим, і для К. Г. Маннергейма, хоча він і не був ученим.) А то ж був час тотального наступу російської мови на українську і нищення всього українського на догоду русифікації. (Є. Тимченко: «Я вважаю, що українська культура і мистецтво з року в рік занепадають, і поряд з цим проводиться послідовна русифікація України».)
Вчений словом своїм, талантом історика, мовознавця стає на захист рідного слова. Мав мужність заявити: яке національне життя, коли немає своєї держави? Недержавний народ не може бути нацією, і навпаки, державний народ стає нацією. (Чи не від цього — недержавності, яка тягла за собою втрату національності — і рятував Маннергейм свій народ?)
Все це пізніше, з розгулом терору, пригадають старому вченому в катівнях НКВС. Шитимуть йому приналежність до міфічної підпільної СВУ, «створеної» і справді в підпіллі, тільки не в національно-патріотичному, а в надрах самого НКВС. Тож свою буцімто приналежність до СВУ Є. Тимченко рішуче відкине, бо ж справді не належав до неї і знав, що її взагалі ніколи не було, а ось на допитах гордо заявить з притаманною йому мужністю: «За переконанням я був і є націоналістом, самостійником», що було в ті криваві часи беззаконня рівнозначно підписанню собі тяжкого вироку. Але чесний вчений пішов і на це, аби не кривити душею. А те, що він був націоналістом — у кращому, не спотвореному радянським режимом значенні, у значенні патріота, — не було криміналом, карною справою. В усьому світі. Але тільки не в тоталітарному СРСР, де за любов до свого народу (якщо тільки ти не росіянин, росіянам дозволялося любити свій народ і навіть займатися шовінізмом та примусовою русифікацією «інородців») карали як за кримінал. Неруським в СРСР дозволялося любити лише руський народ — це вважалося інтернаціоналізмом, — як і славити руську мову, «великий и могучий язык». Любити ж свою рідну мову вважалося тоді націоналізмом.
Націоналістом, себто незламним патріотом, Євген Тимченко й залишився назавжди.