Невідомо, чи старалася Агафія Єропкіна, а таки прив’язала до себе — і до Москви водночас, — Петра Дорошенка, та так прив’язала, що він хоч і наприкінці свого життя, а таки відчув себе щасливим. Біля неї гетьман і відігріється за всі зимні роки свої і спокійно віку доживе.
Кажуть, що чоловікові з жінкою можна й за рік нажитися сімейним життям. А йому для цього доля відпустила аж 14 літ. Чому й не нажитися за такий час?
В літо 1684–го вони й побралися — український гетьман у вигнанні і збідніла московська дворянка…
Свадьбувати на Русі зазвичай починали восени, досить пізно, не раніше Покрови і тільки тоді, як все, що вродило в полі, благополучно опинялося в коморі. І в містах, де люди, на відміну від селян, вже не так були зв’язані із землеробством, все одно довго-довго молодих віншували тільки восени.
На Русі, не дуже щедрій на празники, споконвіку весілля було найяскравішим, найбажанішим святом, що запам’ятовувалося на все життя, бо ж тільки раз і випадало за життя. Принаймні для переважної більшості. Та й скільки там сімейних свят назбирувалося в родині: народження дітей, хрестини і… одруження.
Тож було воно святом із свят — навіть для тих, хто його влаштовував, не кажучи вже за молодих, для яких те дійство й затівалося. Наречений — хто б він не був, багатий чи бідний, знатний чи простолюдин, ремісник, купець чи боярин — того дня вперше і востаннє у своєму житті ставав князем. Молодим князем — незалежно від віку.
А втім, молодими князями часто ставали і справжні князі, і теж за віком не молоді. Коли у 1562 році Василь Іванович, великий князь московський, у віці 47 років вдруге брав шлюб, теж на власному весіллі побував «молодим князем», чим дуже тішився.
Дорошенкові випало побувати в ролі «молодого князя», коли йому виповнилось 57 років. От уже не думав, що на шостому десятку, та ще де — у Москві, не обмине сія радість і його. Втретє, після двох його попередніх одружень. Гетьмана застерегли: у Москві весілля йому справлять неодмінно по-московському. А в Москві весілля «уряжали» неодмінно «по старинному обычаю», себто так, як «исстари улажено», коли під час весілля дотримувались прадавнього народного обряду.
— За московським звичаєм, то й за московським, — погодився гетьман (а втім, Петра Дорофійовича після повернення з В’ятки в стольному граді величали не інакше, як воєводою). — Як кажуть, в чужий монастир зі своїм уставом не сунься.
Правда, спершу він і не збирався справляти весілля — третє одруження за піввіку — який з нього молодий? Та й не дома, в чужім краї, постійна непевність у завтрашньому дні, коли мусиш голову сушити, куди тебе завтра, у яку В’ятку знову закине Кремль, а це викликало тривогу за будучину, якої в нього може запросто не виявитись. То яке весілля? Зійдуться, гадав, та й житимуть. Але зовсім іншої думки, як виявилось, була Агафія.
— Без свайби, — заявила йому, — я за тебе не вийду. Я вперше заміж іду, то як без свайби? Ні, ні, просто так збігатися я не згодна. Не по-Божому це, не по-християнському. Та й не по-нашому, не по-руському це.
Дорошенко подумав-поміркував і погодився.
— Бути по-твоєму. Заради тебе і я молодим побуду.
— Для мене ти завжди молодий, Петрику, — з недавніх пір вона почала його так звати — Петриком. Це його тішило, і в такі хвилини він справді відчував себе молодим. І навіть… навіть щасливим. У Москві! Це ж треба! Посміхався (чи не вперше посміхався, відколи потрапив у Москву) у пишні вуса, у яких було лише кілька сивих волосин.
Мовби ж і рідні — та ще близької — в Агафії Єропкіної не було, а коли ясу про весілля пустили, де й взялися родаки, і зголосились, взявши на себе клопоти, зробити все як слід.