Хай зазирає, хай дивиться — йому все можна. Та й знає він, що в таку ніч у весільному сіннику русичів має відбуватися і відбувається — не першу ж бо нічку сяє він над Руссю, яка свадьбами споконвіку славиться.
Вже перші московські півні почали пробувати злегка хриплуваті зі сну голоси (хтось, проснувшись в цю мить на Русі, послухає перших півнів, перехреститься: «Поють півні на святій Русі», перевернеться на другий бік, поплямкає, наче до чого приміряючись, і знову безпечно захропе на всі заставки!), спохопившись, струсять із себе дрімки-соньки, починають перегукуватись сторожі десь на вежах Кремля, Китай-города, чи й Скородома за Москвою-рікою на численних воротах оборонних мурів, що охоплюють царюючий град трьома кільцями: «Пантруй!..» Поперегукуються та й знову задрімають — до других півнів…
Пантрують…
Спить Москва — від царя-батюшки й до останнього холопа. І навіть сторожа спить, не сплять тільки весільчани в будинку за Москвою-рікою, за високим дубовим частоколом, та ще молоді на сіннику…
Але ж і звичаї у цих незбагненних московитів, дивується і без того подивований молодий. Хоч зайве помешкання і є в будинку, але молодим на першу шлюбну ніч неодмінно збудують сінник, а в ньому такі широченні полаті змайструють, що двом на них і загубитися можна, а на них покладуть 27 снопів — що це — магія? — з цьогорічного врожаю, хутрами їх понакривають і — готове ложе любові. Але ж і тріскотлива та шурхотлива та постіль! Тільки-но ворухнешся, не кажучи вже про щось інше, як такий шелест зчиниться! Заледве чи не тріск! І снопи як зашелестять, то здається, що їх чути на всю Москву, принишклу в місячному сяйві ночі, і молоді сторожко завмирають — чи не підслуховує хто бува шарудіння снопів під ними? Не хихикає хто бува, не підморгує прискаленим оком, не заходиться смішками — людська природа завжди цікава, особливо до того, що сороміцьке чи заборонене. Та й знають вони, чого це на сіннику в шлюбну ніч під молодим на широкому ложі шелестять снопи…
Як поклали весільні баби молоду посеред широченної постелі, так вона й лежить, і молодому до неї ще треба діставатися. А тільки він починає до неї козаком-пластуном повзти, як відразу ж снопи шелест зчиняють, наче лемент! Мов комусь передати шелестом спішать: «Уже. Лізе… Чуєте?»
Але ж і добре водночас, що на ложі любові снопи лежали. На все життя молоді запам’ятають, як шелестіла-шамкотіла під ними в першу їхню шлюбну ніченьку суха солома снопів на мулькому ложі кохання. Може, в цьому й сенс крився — застилати молодим перше їхнє ложе снопами. Та ще й символіка зберігалась (а руський завжди до символіки охочий) — щоб плодючою і родючою молода була, як плодючою та родючою буває кожна рослина на землі…
А ще що придумали винахідливі московити — наряжають молоду у весільну сороченцію на піваршина довшу за неї саму. А зайвину сорочки на ногах зав’яжуть. Кректали жінки, затягуючи вузол на зайвині сорочки в Агафії, старалися, звелівши молодій лежати і не ворушитися та не заважати їм виконувати весільний звичай. А молода має відбиватися від їхнього намагання зав’язати їй сороченцію вузлом, ногами совгати, брикатися, але так, щоб не завадити їм все ж таки зав’язати, як і велить звичай, сорочку.
Затягуючи вузол, незлобиво посміювались, свої «шуточки-прибауточки» солоненькі здебільшого відпускали, молодій і молодому підморгували.
— Як із сінника вийдемо і залишимо вас удвох, починай, князю молодий, розв’язувати наш вузол. Бо як же дістати молодуху, обминувши наш вузол? — підморгували, шкірили білі зуби. — Як розв’яжеш, твоя молодуха, не розв’яжеш — не збирати тобі сеї ночі меду з квітки…
Зачинивши двері сінника, наказали боярину на коні та з шаблюкою в руці нікого й близько до ранку не підпускати до сінника. Виспівуючи сороміцькі частівки, подалися в горницю свадьбувати…
І зосталися молоді нарешті удовх.
Та ще місяць у шпарку зазирав по широкій постелі, де в довгій, знизу преміцним і хитрим вузлом зав’язаній сорочці, як у захисному коконі, лежала молода. І молодий, колінкуючи, почав визволяти її з того кокона, щоб дістати до зваб її, а молода, тихо й щасливо посміхаючись в передчутті того, що зараз буде, ще й не давалась йому, але так не давалась, як курка, котра від півня втікає — щоби він неодмінно її наздогнав і своє зробив. І щоб пошвидше визволив її з полону льолі лляної й до себе пригорнув.
— Розв’язуй, Петрику, такий у нас звичай. Не розв’яжеш, не візьмеш того, що тобі належить…
— Ще що сказала? Та я все життя козакую, а хіба козак вузла не розв’яже на весільній сорочинці?