Московити три дні святкували перемогу, процесії мирян з хоругвами й хрестами на чолі з попами ходили вулицями, ще і ще освячуючи оборонні стіни Білого города та дякували Богу за безкровний порятунок (тільки й того, що потрудилися пушкарі, витративши, правда, гору-горенну ядер). Але уряд Москви стривожився. Те, що татари відступили, ще нічого не говорило, вдруге вони можуть і не відійти, тож вирішено було для повної впевненості в безпеці збудувати додаткову оборонну стіну, аби ще надійніше захиститися від набігів степовиків, які вже не одне століття шарпали Русь, і року 1591 було зведено ще один мур, що охопив уже всю територію столиці. Так виникла третя і остання захисна лінія Москви. Простяглась вона на 15 кілометрів і була дерев’яно-земляною фортецею. Мала 50 веж, 24 з яких були проїзними. Вежі, що виходили на південні дороги, якими частіше всього й рухались орди татар, — Калузьку і Серпухівську — змурували з каменю, решта ж, як і вся стіна, являли собою дерев’яні зруби 7–8 метрів заввишки, наповнені добре втрамбованою землею. Збудована всього лише за один рік, нова столична фортеця отримала назву Скородом. Проте під час польської інтервенції часів Лжедмитрія її було майже повністю зруйновано (вороги руйнували, які брали стіну, потім народне ополчення, яке визволяло Москву). Пізніше, як уляжеться воєнна веремія і Москва на якийсь час отримає передих, на місці Скородома збудують новий «Земляний город» — насип без городів і терас, але з бастіонами, на яких поставлять гармати. Тоді ж один з іноземців зазначить, що Кремль за трьома лініями укріплень почувався так надійно, як «серце в тілі». Москва вже тоді вважалася «удвічі більшою за Прагу», «більшою за тосканську Флоренцію» і «більшою Лондона».
Відразу ж за системою укріплень «Земляного города» починався міський вигін — громадський пастівник, на якому випасалася худоба москвичів та їхні коні, а в озерах галасувало птаство — качки та гуси, — яких москвичі любили розводити, і чи не кожна сім’я тоді мала по сотні голів цих птахів.
Але й третьою лінією не вичерпувалася оборона Москви. За Скородомом («Земляним городом»), за столичними заставами починалися передові форти — укріплені монастирі, так звані сторожі. Були вони як у самій Москві, так і за Москвою. На луках по той бік «Земляного города» неприступними фортецями стояли Новодівичий, Данилів, Симонів, Донський, Крутицький, Новоспаський, Андроньїв монастирі. Колись вони стерегли переправи на Москві-річці та Яузі від татарських наскоків, і кожний з них був як окремий городок-фортеця, оточений надійними стінами. У найбільших з них у ті смутні часи стояли ще й гарнізони стрільців та пушкарів. Але в часи, про які йде мова, спустошливі набіги ординців, що були гірше мору й чуми, вже канули в минуле. Та й фортеці з їхніми оборонними стінами й вежами з розвитком артилерії своє первісне значення вже втрачали, але стояли — а раптом? І як у сиву давнину на стінах бовваніли гармати, які вже й самі не пам’ятали, коли востаннє посилали ядра в нападників, яких давним-давно вже не було (навпаки, тепер Москва успішно виступала в ролі нападника, захоплюючи чужі землі та приєднуючи їх до своїх володінь, що росли й росли — щороку і щороку), а вежі все ще пильнувала сторожа. Теж, либонь, вже не знаючи, для чого вона в спеку і холод гибіє біля веж, як нападників і на показ не було. Але такою була царева служба, тож і стерегли те, що стерегти вже й не було потреби… Взагалі, то були незвичні часи — є оборонні стіни і вежі і гармати на них, але немає їх кому брати приступом.
І стіни та вежі потихеньку — час своє брав, та й негоди своє додавали — неухильно руйнувалися, і вже ніхто не лагодив їх і не зміцнював. Навпаки, москвичі, зводячи будинки, потихеньку цупили, де не було сторожів (а то і в сторожі купуючи за царське вино), з мурів каміння.
А в ровах з водою, де колись сторожі ловили карасів (хіба ж такі попадалися! Острогою, бувало, ледве візьмеш такого!) тепер і болото вже висохло, і в рову буйно росли бур’янища та кропива вище людського зросту. Непроходимі чортополохи раювали у вогкій землі ровів, у них, казали, водилося різне бісівство, і сторожа, особливо вночі, боялася і близько підходити до рову, аби не зашелестіти в чортополох — в обійми чортівні й того бісівства…