В грудні делегація української козацької держави на чолі з Дорошенком прибуває до Москви у складі Андрія Одинця, Василя Дворецького, Степана Федьковича, Павла Апостола, Павла Єфремова, Максима Булиги (дані за «Дневальныя записки приказа Тайных Делъ»).
Але Москва, що вже міцно отаборилась на Лівобережжі України, спираючись на Запоріжжя, яке танцювало тоді під її дудку, та на «військову чернь», категорично відмовилась — устами дяків Посольського приказу, — уступати малоросам у будь-чому (навіть дарувати амністію прихильникам Виговського). Але в Посольському приказі пообіцяли, що делегацію малоросів неодмінно прийме «сам цар». Сплив тиждень в чеканні. 1 січня 1660 року українське посольство нарешті прийняв цар Олексій, пригостив «братів» казенним обідом в царських палатах, був як ніколи уважний і ласкавий, але робити будь-які зміни в угоді, що її склав Трубецькой, навідріз відмовився.
Українське посольство повернулося додому ні з чим.
Гіркота поразки.
Безнадія.
І тоді Дорошенко, не знаходячи собі місця, що Україна ще в більшій неволі, як була за Хмельницького, вирішив зробити ставку на Польщу. Не з нелюбові до руських, як то пізніше видасться Пушкіну, а тільки тому, що руські відмовилися дати Україні бодай куцу волю в рамках московської протекції.
Звідтоді й аж по 1677 рік — цілих сімнадцять років тривала його боротьба з білим царем, що, врешті-решт, закінчилася повною поразкою — на жаль, не Москви.
А щодо двох пар соболів царя Олексія, подарованих ним Дорошенку, то пуття з них не було ніякого — їх пожерла міль.
— Жаль, добрі були соболі, — скаже гетьман і велить викинути полисілі шкурки на смітник.
На тому й закінчиться історія, як Кремль хотів було задешево купити в Дорошенка Україну — всього лише за дві пари цінних шкурок, за які так охоче продавалися впродовж віків українці (та й нині продаються, щоправда, вже не за соболі).
Але протистояння Дорошенка з Москвою на тому не скінчилося.
…Ні Загряжські, ні тим паче Гончарови вродою-красою (на відміну від чинів та багатств) не відзначалися, тож зовнішніми даними ні сяйнути, ні хоча б похвастати ніколи не могли. По тій причині, що не було чим. Чи — ким. Бо такими вдавалися — пересічними. І діти їхні, й онуки та правнуки теж у батьків такими собі вдавалися і з маси невродливців ніколи не виділялися.
І раптом одна з них — Наталі, або ж просто Наташка, — внучка Загряжських, донька Гончарова — красунею небаченою в тих родах вигулькнула, чарівною, як казали, квіткою розквітла в чахлому саду.
У кого така вдалася?
Хто в їхніх родах і в якому поколінні був красенем?
Виявилось, не хто, а сам засновник роду, прадід Наталчиної матері, теж Наталі. Ба, ба, та це ж він, малоросійський гетьман Петро Дорофійович Дорошенко писаним красенем був! Єдиний вродливець у двох родах — Загряжських і Гончарових! Навіть його сучасники свідчили: гетьман Петро був зело красен собою… Більше нікому в їхніх родах було ощасливити вродою Наталі Гончарову. Це він, прапрадід-красень, через покоління передав праправнучці своїй вроду українську, чи як у Москві казали, малоросійську, або ще «южную»… І всі про юну Наталоньку Гончарову заговорили і почали наголошувати, що вона — праправнучка самого гетьмана Дорошенка! З тим досить рідкісним, як для Москви, титулом — праправнучка малоросійського гетьмана — і з’явилася дівчина на московських балах взимку 1828 року, і те, чийого вона роду, стало як наче б візитівкою, її чи не найбільшим — після вроди — скарбом. Ось тоді у вищому світі Москви, але у зв’язку з новою примою московських балів, і виринуло з більш як столітнього забуття ім’я українського гетьмана, ворога, до речі, Росії, як «затаврував» його Пушкін…
— Дорошенко?.. Хто?.. Хто такий?.. — швидко питав Пушкін московських друзів, як вперше побачив на балу Наталі Гончарову і почув, чия вона праправнучка. — Який Дорошенко?.. Хоча… Щось вчувається малоросійське… Судячи по прізвищу… А-а… Він, голубчик, малоросійський гетьман Дорошенко, який, здається, чи не найбільше не любив руських. Себто їх ненавидів. Нас тодішніх… Пригадую, я писав про нього у примітках до поеми «Полтава». Пам’ятаю, пам’ятаю… Справді, красивий був малорос! Вродою своєю, а не політикою, бо необачно воював з Росією. Воював доти — от упертий малорос! — доки Росія його не висмикнула з України і не відправила у Ярополче на вічне поселення — без права повернення в свою Україну. А втім, для ворогів такого рангу як Дорошенко це був почесний варіант, бо інших малоросійських гетьманів цар відправляв у Сибір, в який-небудь Тобольськ на Іртиші…