Випровадивши незваного гостя, Петро Дорофійович на якісь півроку позбувався нагляду Москви і жив вільніше, хоча як можна жити вільно у неволі, звідки тобі — ані ногою!
Роки спливали й спливали. Агафія народжувала чергову дитину, а гетьман наче й не старів, залишаючись все таким же, яким і в Ярополче приїхав — високим, тонким станом, вдатним з себе, як співала Солодка Гапочка: лице біле, чорний вус. Ой лихо, мовляв, не Петрусь… А сама тому Петрусеві була рада-радісінька. «Може, він Москві лиха й завдав, — казала, — але мені тільки щастя. Саме щастя, на яке я вже й не очікувала…» Засмага його, здається, не брала. У незмінній своїй «шапочці-гетьманці» з пером, що її охоче носив і влітку, і взимку. Роки не вганяли його в дідівство, як то інших чоловіків вже після полудня віку і, здається, не добавляли йому літ, роки наче обминали гетьмана. Старіли навколо нього інші, росли, стаючи на ноги, діти, матерніла Солодка Гапочка, хоча й була молодшою за нього, здається, старів і дерев’яний будинок, бо з роками скрипів дужче й дужче, наче дід рахітичний кректав, а Петро Дорофійович все таким же залишався, яким колись і в Ярополче прибув. Порода у нього така була, чи що?
Інші (друзі і недруги) або дряхліли, або й зі світу цього йшли, а він їх неспішно й непомітно переживав — хитро у вуса посміхаючись та в кулак покашлюючи… Вже й кривдники його і переможці почали один за одним перебиратися в той світ, щезли й три найбільші його «други» — король Ян Собеський (помер у 1696 році), втратив голову князь Ромодановський, що в 1677–му, обіклавши Чигирин, відібрав у нього булаву, а потім все зробив, аби Дорошенка запроторили до Москви. Пережив гетьман і Поповича, як поза очі в Україні називали Івана Самойловича…
У 1676 році «Дорошенко капітулював перед військами Г. Г. Ромодановського і гетьмана І. Самойловича…» Це з УРЕ.
Першого він переживе на 16 років, другого на 8.
Обидва його переможці (виграли вони тимчасово, бо у віках переміг він, Дорошенко) — великорос і малорос теж невдовзі потерплять нищівний крах і втратять все, що мали, чого досягли на службі в московського царя. Більше того, обидва передчасно втратять і життя, і смерті їхні будуть насильницькими.
«Ромодановський Григорій Григорович — російський державний і військовий діяч, боярин, князь». Це теж з УРЕ.
«Після смерті Хмельницького, використовуючи суперечності між старшинськими угрупованнями, домагався виборів гетьманів, угодних урядові — І. Брюховецького, Д. Многогрішного та ін.
Командував російськими військами проти турецького ставленика П. Дорошенка (Чигиринські походи 1677 і 1678 рр.)»
Зробивши своє в Україні, Ромодановський на свою голову повернувся до Москви — служити при царському дворі.
Вбитий московськими холопами під час т. зв. «Хованщини», що її очолив князь Хованський проти кріпосництва та зловживань боярсько-дворянської адміністрації Москви. Тоді ж, по смерті царя Федора Олексійовича, стрільці, солдати та «голь московская» захопили Кремль і розправились з ненависними їм боярами, які були винні у зловживаннях. В число страчених потрапив і боярин князь Ромодановський — йому сокирою відтяли голову.
Іван Самійлович Самойлович, син священика — звідси його зневажливе прізвисько Попович — козак, сотенний писар, сотник, наказний полковник, полковник Чернігівського полку.
У 1669–72 рр. — генеральний суддя. Гетьманом Лівобережної України тоді був Демко (Дем’ян) Многогрішний, теж прихильник Росії. Але й він, спостерігаючи, до чого йдеться, і як Росія послідовно й неухильно урізає козацькі вольності, а він при тому тільки називався гетьманом, тоді ж як без дозволу Москви й кроку не міг ступити, посмів звернутися до царя, аби його царська величність не вказувала воєводам і ратним людям бути в малоросійських містах, оскільки від них були самі лише сварки і докуки. Російський цар не звернув уваги на «ніжайшеє» прохання малоросійського гетьмана і велів своїм воєводам твердою ногою стояти в малоросійських містах, але на самого гетьмана звернув увагу — ненадійний. Хоч і виступає за Україну під скіпетром царя, а бач, волі забаг. В ніч з 12 на 13 березня 1672 року Многогрішного було схоплено, закуто в кайдани і відправлено до Москви. Йому пред’являть звинувачення в непокорі цареві, що він «дружбу имел великую с Петром Дорошенком и хотел он же поддаться турецкому султану». Гетьмана жорстоко катуватимуть, а разом з ним і сина його та брата Василя, а після тортур відправлять на вічне поселення до Сибіру, у Тобольск. Трагедія Дем’яна Многогрішного полягала в тому, що він, вірнопіддано слугуючи російському цареві, занадто пізно почав прозрівати, а прозріваючи, не зважився на рішучі дії — Кремль його й випередив.