Друзі його були невисокої думки про його дружину (вродлива — так, але ж у сімейному житті самою вродою ситий не будеш і на вроді далеко не поїдеш!), вважаючи її по уму й характеру значно нижчою середнього рівня. Дехто навіть називав її «глупенькой», але він не ображався, бо й сам був десь приблизно такої ж думки. Але ніякої трагедії в тому не вбачав, як і нічого особливого не чекав від своєї молоденької «женушки». Як кажуть, бачили очі, що купували…
А ще дозоляло хронічне безгрошів’я. А втім, у цьому вони були обоє рябоє. Як і в тому, з якою швидкістю вони залазили в нові борги.
Із свідчень пушкіністів: «Часто вспоминала Наталия Николаевна (вже після загибелі чоловіка) крайности, испытанные ею с первых шагов супружеской жизни. Бывали дни, после редкого выигрыша или крупной литературной получки, когда мгновенно являлось в дом изобиліе во всем, деньги тратились без удержа и расчета, точно всякій стремился наверстать испытанное лишеніе. Муж старался не только исполнять, но предугадывать ея желанія. Минуты эти были скоротечны и быстро сменялись полным безденежьем, когда не только речи быть не могло о какой-нибудь прихоти, но требовалось все напряженіе ума, чтобы извернуться и достать самое необходимое для жизненаго существованія».
Гірше, що йому доводилось постійно її супроводжувати на вечори і бали, що тяглися безконечною вервечкою (у деякі свята змушений був відвідувати по два бали в день), і він заздрив тим приятелям, у яких дружини не були красунями. І в той же час йому приємно було слухати, що дружина його красуня — це лестило його самолюбству. Але водночас скаржився, що в нього немає вільного життя, необхідного для письменника.
«Жизнь моя в Петербурге — ни то, ни се, — писатиме в листі до приятеля. — Заботы о жизни мешают мне скучать. Но нет у меня досуга, вольной холостой жизни, необходимой для писателя. Кружусь в свете, жена моя в большой моде; все это требует денег, деньги достаются мне через труды, а труды требуют уединенія… Путешествия мне нужны нравственно и физически…»
Він і їздив багато — Нижній, Казань, Симбірськ, Оренбург (Пугачевщина). Писав іноді з дороги радісно:
«…Уже чувствую, что дурь на меня находит, — и я в коляске сочиняю, что уж будет в постели».
Радів, що в нього така вродлива дружина, тішився неймовірно.
«…гляделась ли ты в зеркало и уверилась ли ты, что с твоим лицом ничего сравнить нельзя на свете? А душу твою я люблю еще более твоего лица…» І в той же час дорікав їй кокетством: «Недаром кокетство… почитается признаком дурного тона. В нем толку мало. Ты радуешься, что за тобой, как за сучкой, бегают кобели… есть чему радоваться!»
Між ними була фізична близькість, але не було духовної. «Она жила, как живут дети, без размышленій, без забот; для нея жизнь была рядом празднеств, балов, туалетов, прогулок — и, как только ей делали ласковое лицо, воображала, что ее обожают».
Зашморг на шиї поета почав затягуватись. Свою долю з юною дружиною поет явно почав передчувати, бо якось з дороги написав їй: «…знаешь русскую песню? Не дай Бог хорошей жены, хорошую жену часто в пир зовут, а бедному-то мужу в чужом пиру похмелье, да и в своем тошнит…»
Пересуди вже заганяли його в глухий кут, з якого не було виходу. Недаром він у відчаї писатиме у 1836 році: «Черт догадал меня родиться в Россіи с душою и с талантом. Весело, нечего сказать!»
Його становище у вищому світі ставало нестерпним. Досить було однієї іскри… І вона загрозливо зблиснула в листопаді 1836 року, коли він отримає анонімний пасквіль про те, що його вибирають в Орден Рогоносців і заодно історіографом цього малосимпатичного закладу.
Він повстав і рішив іти ва-банк!
«Я принадлежу стране и хочу, чтобы имя мое было неприкосновенно повсюду, где оно известно».
До кривавої розв’язки було рукою подати…
«Мой Ангел, кажется, я глупо сделал, что оставил тебя и начал опять кочевую жизнь».