Залишається додати, що напис (сьогодні первісний текст не зберігся, вірніше, його вже неможливо прочитати на плиті), достовірний. 30 серпня 1824 року художник Яків Аргуров на прохання історика Дмитра Бантиш-Каменського змалює його — тоді він ще добре читався — і текст вперше з’явиться друком в «Истории Малой России» у 1830 році.
Надмогильну плиту з цим написом і бачив у серпні 1833 року Олександр Пушкін (зарослу бур’янами, та й городи Наталі Іванівни Гончарової підступали до могили впритул, як ніби вільної землі було обмаль чи вона була на вагу золота), коли будучи в Яропольцю, ходив «на поклоненіе» до прапрадіда своєї Наталі.
А ось церковки Святої Параскеви, під правим крилосом якої і був похований гетьман, поет уже побачити не міг — на той час од неї не лишилося й сліду. Була вона дерев’яна і од ветхості вже ледве трималася купи ще за життя Дорошенка. В рік його смерті церковка дихала на ладан. Висохла, з потрухлявілими дошками, вона скрипіла од вітру, й Агафія з острахом заходила до церковки, коли провідувала могилу чоловіка. Помираючи, Петро Дорофійович журився, що доведеться йому лежати в церкві, яка вже ось-ось розсиплеться.
— Не встиг я, то вже ти, Гапочко, будь добра, зроби святе діло. Як поховаєш мене та сороковини справиш, то з Божою поміччю й займешся церквою Параскеви. Коли буде потреба, звернешся до Ростовської митрополії, святі отці тобі допоможуть, бо ж як же людям без Божого храму…
Агафія Борисівна звернеться до митрополії аж через п’ять років по смерті чоловіка, як уже церкви й сліду не лишиться, тільки могила чоловіка на тому місці сиротливо виднітиметься…
А прийме її в році 1702 сам митрополит Ростовський та Ярославський, за яким і рахувалося село Ярополче.
Він тихо й безгучно плакатиме, коли почує, чия вдова приїхала до нього, і світлими сльозами на зморшкуватому лиці вразить Агафію Борисівну.
— Я знав ще по Україні вашого покійного чоловіка, великого гетьмана України, царство його душі праведній, Петра Дорофійовича. Та й моєму батькові, козацькому сотнику Саві Тупталу, він свого часу добре допоміг…
Слухаючи старця, плакатиме й гетьманова вдова.
Митрополитом Ростовським та Ярославським з 1702 року був Дмитро Туптало, автор книг — житій святих «Четьї-Мінеї», які тоді читала вся письменна Росія, читала їх і сама Агафія Борисівна разом з покійним чоловіком. Дізнавшись, хто перед нею, вдова, опустившись на коліна, цілуватиме сухі руки владики.
— Це я вам маю цілувати руки, ви любили Петра Дорофійовича, — сказав їй митрополит і припав до її руки холодними устами.
Димитрій Ростовський (в миру Данило Савич Туптало) був на двадцять чотири роки молодший гетьмана Дорошенка, народився він на Київщині, в Макарові. Сьогодні його титулують як українського та російського письменника, церковного й громадського діяча. Навчався в Києво-Могилянській академії. У 1668 році постригся в ченці під чернечим ім’ям Димитрій, був ігуменом в монастирях Батурина, Глухова, Чернігова, Новгород-Сіверського, Києва. Крім морально-повчальних, богословських та драматичних творів, написав найзнаменитіший свій твір — чотиритомні «Четьї-Мінеї» («Книга житій святих»), що виходила у друкарні Києво-Печерської лаври у 1689, 1695, 1700 роках. Останнє прижиттєве видання з’явиться у 1705 році.
У 1702 році ченця Димитрія, найбільшого на той час просвітителя, церковного та громадського діяча Москва забере в Ростов митрополитом — щоб і Росію навчив уму-розуму. Крім того, це було ще й почесним вигнанням — просто великого українця прибрали з України. Ігумен Димитрій був однодумцем гетьмана Дорошенка і в усьому підтримував його боротьбу за незалежну Україну, а тому був небезпечним для Росії.
— Відшукався гетьманів слід у Росії, — і вперше митрополит пожалкував, що московити трохи запізно забрали його у свою Росію, бо коли б на кілька років раніше, застав би Петра Дорошенка живим і неодмінно б зустрівся з ним.
Йшов митрополитові всього лише 51–й рік, він був ще ніби ж не старим, але й за молодих літ не відзначаючись здоров’ям, швидко, ледь подолавши піввіковий рубіж, почав старіти. Тільки незвичайний розум його залишався все таким же гострим і ясним. Жити йому залишалося ще сім років, і митрополит, відчуваючи наближення кінця, квапився, щоб якомога більше написати із задуманого.
— Гетьман Петро, — слухаючи тиху розповідь Агафії Борисівни про життя її мужа в Москві, потім у Ярополчому, — час од часу промовляв митрополит з жалем, — Петро Дорофійович, гетьман наш незабутній… Як шкода, що його не стало. Його кредом, якого він дотримувався все життя, був вислів: «Салюс Україна суперма леко есто!» — «Гідність України — найвищий закон!» Коли б усі українці були такими, як ваш покійний чоловік, шановна Агафіє Борисівно, Україна б уже далеко просунулася в напрямку своєї державності… — Спохопився. — Даруйте, я захопився. Та й не врахував, що ви — русачка, вам Україна, очевидно, далека.