До кінця життя свого Наталі Іванівна не зможе пробачити Пушкіну шпильки щодо занехаяної могили предка… Та як він посмів їй таке заявити?! Безтактно і нечемно! Хоча він, звичайно, правий. Могила прадіда і справді потребувала і ще потребує деякого… е-е… облагородження. Але ж для чого їй було тикати могилою межи очі? Вона, може, це знала раніше нього і завжди пам’ятала, тільки вибирала зручний час, щоб привести могилу в належний стан. А втім, якщо бути об’єктивним, Наталі Іванівна все своє життя була зайнята лише однією особою — самою собою. Своїми ахами та охами. Особливо в останнє десятиріччя, коли вона вже й справді хворіла. Відмовляли ноги, тож ходила з палицею, згодом вже ледве пересувалася. З дому старалася не виходити. Ноги слабішали з кожним роком, наприкінці життя вже й палиця не рятувала. Ледве човгала, та й то, коли її хто вів під руку. Ноги розпухали, наливалися рідиною, синіли і так ночами нили, що вона майже не спала. Мазі та різні припарки не допомагали. Тож до могили прадіда вже не могла самостійно ходити — спершу її водив Семен Федорович, керуючий її маєтком, а коли їй гірше стало — возив у колясці. Коні зупинялися, Наталі Іванівна, не встаючи, оглядала місце останнього пристанища гетьмана і сама собі казала:
— В принципі, звичайно, той леший арапський був правий — надгробок прадіда і справді дещо… е-е… занедбаний. Але ж я про це думаю постійно.
Вона була з тих, хто довго й марудно запрягав, але їхав швидко. Відкладала й відкладала задумане, то на наступне літо, то ще на наступне, але врешті й численним відкладанням надійшов край.
— Все! — як вирок винесла вона своєму керуючому: — Потрудіться зайнятися цією справою. Далі я відкладати не можу, бо не знаю, чи й доживу до наступного літа. Треба братися за могилу зараз же, цієї весни.
І все завертілося, як за помахом чарівної палички. Де й енергія бралася — Наталі Іванівна розгорнула бурхливу діяльність, вимагаючи, аби Семен Федорович доповідав їй ледве чи не двічі на день, що робиться біля могили, особисто переглянула кілька варіантів каплички, вибрала один, примусила допрацювати його і підвела риску:
— Готово! Пора й за роботу!
Відразу ж знайшовся ліс, знайшлися й майстри…
2 серпня 1848 року, через п’ятнадцять років після того, як зять дорікнув їй занедбаною могилою прадіда, капличку на його могилі нарешті було збудовано і, як годиться, освячено.
Наталі Іванівну слуги знесли з коляски, а під час освячення її підтримували з двох боків брат та керуючий. І так її зворушила подія, що вона аж заплакала — тихо й безгучно.
— Ну, ось, — полегшено зітхнула, — за мною вже й немає боргів у цьому світі… Останнє, що я мала в цьому світі зробити, я, слава Богу, зробила. Такою капличкою, гадаю, прадід буде задоволений. А втім, сама його невдовзі запитаю. Відчуваю, що ми з ним ось-ось зустрінемось. Жаль, що не на цьому світі. Як і жаль, що сьогодні при такій нагоді немає біля мене Наталі, праправнучки покійного гетьмана…
На дочку свою, красуню Наталі, мала обиду — забула Наталі матір. Після загибелі Пушкіна вона через рік вийшла заміж, стала Пушкіною-Ланською і жила, доходили чутки, з новим чоловіком у своє задоволення. А від першого лишаться, як вічний докір, рядки, що їх вона намагатиметься ніколи не згадувати:
«Женка, женка! — це з його листа. — Я езжу по большим дорогам, живу по три месяца в степной глуши, останавливаюсь в пакостной Москве, которую ненавижу — для чего? Для тебя, женка!..»
Повернувшись з освячення каплички духовно просвітленою, але фізично геть підупалою, Наталі Іванівна відчула себе такою втомленою і розбитою (скаржилась, що її наче ведмідь поламав), що не могла й сидіти. Та ще дуже хотілося спати.
— Все, все… — бурмотіла, а що означало оте «все, все», не пояснювала. — Спати, спатоньки… Тільки не знаю, де сьогодні проснуся — тут чи вже на тому світі?..
Випало їй друге. Відмовившись від обіду, прийняла щось заспокійливе, її відвели в спочивальню і вклали в ліжко.
— Все, все, — бурмотіла, — як я стомилася… Та й ведмідь мене потовк — пом’яв, все тіло, як не моє…
Позіхнувши раз — другий, миттєво заснула…
Більше їй не судитиметься проснутися. Під вечір слуги виявлять свою господиню мертвою — так закінчився земний шлях російської правнучки українського гетьмана Дорошенка.