І ще того дня станеться одна подія. Але відбудеться вона за тисячі верст від Яропольця — це ж треба трапитись такому збігові! 2 серпня 1848 року рядовий Оренбурзького окремого корпусу (5–й батальйон, що квартирував в Орській фортеці) Тарас Шевченко, перебуваючи в Кос-Аралі, потай, бо ж йому це суворо заборонялося робити, — завершить поему «Заступила чорна хмара…». Про несправедливо забутого вже тоді в Україні гетьмана Петра Дорошенка, чий слід, здавалося, загубився в Московії назавжди, адже небагато хто ще пам’ятав, що непокірний гетьман за життя свого був висланий у підмосковне село Ярополче, там усіма покинутий, але під суворим наглядом чужої влади, без права повернення доживав свого віку, і вже скоро півтораста років мине, як лежав він у чужій землі далеко від Батьківщини, і над ним, над мертвим, тяжіла заборона на повернення в рідний край…
Йшлося в творі й про те, як митрополит Ростовський (теж, до слова, вигнанець з України) Дмитро Туптало увічнив пам’ять борця за волю України, спорудивши над його вічною домівкою капличку. Чи вціліла вона за сто з гаком років, що минули звідтоді, Тарас Шевченко не знав. Але чомусь саме про це він писав 2 серпня 1848 року, не підозрюючи, що саме того дня правнучка гетьмана освячувала вже нову, збудовану нею капличку над могилою Дорошенка, і що того ж дня вона й померла.
Чорна хмара таки заступила білу — за допомогою своїх, як це не раз і траплялося в Україні, коли брат ішов на брата, бо завжди знайдеться «дурний Самойлович», який і допоможе Ромодановському поневолити Україну.
А далі в поемі розповідається, як гетьмана Дорошенка «закували в кайдани, в Сосницю послали, а з Сосниці в Ярополче віку доживати».
Капличка, збудована Гончаровою, простоїть на могилі Дорошенка 105 років, а потім і її зруйнують — і час, і люди. Але десь, кажуть, зберігається з неї малюнок. За переказом, капличка своєю формою нагадувала в’їзну браму чигиринського замку гетьманської столиці Дорошенка, що на річці Тясмині в його рідній Україні.
…А починаються вони словами «в літо». Звідси і їхня назва — літописи. Розповідь у них про події та факти подається за роками. Це як хроніки та аннали в інших країнах.
Багато українських літописців писали про Дорошенка, але про його «московське сидіння», здається, лише «Літописець, що в руських і польських сторонах діялося і якого року», він же — «Чернігівський літопис за новим списком» — значна історична хроніка, складена невідомим автором в кінці XVII — середині XVIII століття, що його було вміщено в першому томі «Южно-русских летописей» (1856).
Із трьох відомих варіантів «Літописця», останній під роком 1676 (хоча це неточність, насправді все відбулося роком раніше) так повідомляє про «московський полон» Дорошенка (при цьому з явною симпатією до гетьмана):
«…того ж року Петро Дорошенко царю московському поклонился поъхаль до Москви (З доброї волі чи що? Як кажуть, літописець чув дзвін, та не знав, де він бемкнув. — В. Ч.) зовсьемь на мешкане и тамь быль въ чести царской; а поживши льта многіе, умеръ на Москвеъ».
За радянського періоду про Дорошенка теж не писали, в радянських істориків (точніше, партійних ідеологів) цей гетьман не був у пошані, адже виступав за незалежну Україну, а це з точки зору минулого режиму смертний гріх. На карб в УРЕ йому ставиться і те, що він «підтримував… угруповання І. Виговського», який, як відомо, теж боровся за незалежну Україну, а також що він придушував «Пушкаря і Барабаша повстання» — цих відомих авантюристів, які своїх заколотом робили все, аби допомогти Росії захопити Україну.
Він і «учасник загарбницьких походів польського короля Яна II Казимира на Лівобережну Україну» (гетьман тоді ще вірив, що з допомогою поляків можна вирвати в Росії захоплену нею лівобережну частину його роз’єднаної вітчизни, з’єднати її з Правобережжям, де він був гетьманом, і утвердити незалежну державу), що він «разом з крим. татарами організовував ряд грабіжницьких походів на Лівобережну Україну, із султаном уклав угоду про перехід України під владу Туреччини» (під владу Росії, бачте, нічого, можна і навіть треба, а от під іншу владу — зась!).