— З цього б і починали, пане приставе.
— Я завжди дивувався, яка мудра жона у пана гетьмана, все з півслова кумекає…
— Пора, то й пора, — зітхнула жінка, знаючи, що від пристава, якщо він унюхає в хаті хмільне, відчепитися неможливо: — Роздягайтеся, сідайте до столу.
— З цього б і починали, дражайшая, — хрюкнув від задоволення пристав, скинувши шубу, плюхнувся до столу. — Я завжди казав покійному вашому мужу, царство йому небесне: у тебе, кажу, не жона, а ума палата! Її б у Кремль посадити, всіх би дяків навчила, як приказом управляти… То я вже готовий до прийняття яств і питія…
Щедро Єропкіна царевого слугу пригостила (оглянутись не встигла, як він курку наче за себе кинув і пляшку сухою зоставив, але — хай, прихильнішим буде, коли в Кремлі доповідатиме про свою поїздку в Ярополче), ще й на дорогу сороківку дала — пристав її поспішно собі за пазуху сунув, — обважнілий з-за столу звівся.
— Не смію більше затримуватись, дражайшая… Покедова…
— Покедова, — його словами відповіла господиня, рада, що гість, хоч і незваний, але ж і недовго побув. — Поспішайте, пане приставе, покіль знову не розгулялася сніговиця. А в Кремлі так і передайте дякам: був, мовляв, у Ярополчому, все сам перевіряв, не воскрес іще гетьман Дорошенко. Надійно вмер…
— Агафіє Бо-орисівно?
— А чого ж ви… з перевіркою приїхали, — крізь сльози вигукувала жінка, — так дякам і передайте… Мовляв, найближчим часом гетьман не збирається воскресати. Тож нема чого царевим слугам і до вдови його навідуватись…
— Передам, дражайшая Агафіє Борисівно, неодмінно передам.
Коли ж пристав з двору виїздив своєю замученою конячиною (шкода її стало Агафії, веліла погодувати й конячину, і торбу вівса їй дати, адже вона теж перебувала на службі в царя), поспитала:
— Хто ж тепер, цікаво, гетьманує в Україні?
— Хтось із їхніх. З малоросів… Як його звать, дай Бог пам’яті. Знаю, наша людина, надійна. Ага, згадав. Іван Мазепа.
— Хто-хто? — не вчула Єропкіна через порив вітру, що налетів з-за рогу.
— Іван Мазепа, кажу, — крикнув пристав, зручніше вмощуючись в санях (сани такі малі, власне, санки, а він, кабанюра такий здоровенний, як він у них уміщується, для чогось — воно їй треба? — подумала жінка). — Служив той Мазепа в уряді ще за твого мужа, за гетьмана Дорошенка. За Самойловича був генеральним осавулом їхнім, а тепер ось, як Івашку Самойловича в Сибіряку замели — гетьманом став. В Кремлі задоволені, наша, кажуть, людина, надійна, не дасть Україні на волю вирватись, — труснув віжками. — Но, гнідий, давай-давай, до Волока мусимо затемна дістатися, а там видно буде…
І ще щось крикнув їй, але Єропкіна не вчула — загудів вітер, закрутив снігом, низько, ледь не зачіпаючи дахи Ярополчого, неслися рвані хмари, швидко пасмурніло.
Рівниною до Ярополчого вже спішила нова хуртовина, і білий світ почав швидко звужуватись, зникати.
Більше Москва не присилала своїх слуг до Єропкіної. Нарешті, певно, в Кремлі повірили, що гетьман Дорошенко таки й справді не воскресне. І то була правда, як і те, що гетьманом України на той час — після Дорошенка й Самойловича — справді став він, Іван Мазепа.
Єропкіна пригадувала, чи покійний чоловік за життя свого їй розказував про такого старшину, як Іван Мазепа, і згадати не могла… А може, й згадував, та вона не запам’ятала таке прізвище. Та й Бог, зрештою, з ним, з Мазепою! Їй що від того, хто буде гетьманувати в Україні, хай Москва над тим собі сушить голову, а їй все одно.
Голову тоді сушитиме Петро I. Хоч і недовго. Але все одно струхне і добряче якийсь час нервуватиме в тривозі: ану ж раптом Малоросія підтримає Мазепу? Тоді пиши пропало, доведеться втрачати Україну… Але, слава Богу, не підтримали малороси свого гетьмана! Невже вони, хохли — вроджені холопи? — дивувався цар. Невже волі собі не хочуть? Без чужого ярма жити не можуть?
Тоді Росії повезло.
Не повезе Росії через 283 роки, у 1991 році, коли всі, хто колись не підтримали Мазепу, нарешті дружно — ледь чи не стовідсотково, проголосують за свою вистраждану Незалежність.
«Нарешті дійшло», — подумали б напевне Виговський, Дорошенко чи й Іван Мазепа. А таки дійшло! Але ж, Боже ти мій, для цього потрібно було пережити аж цілих 283 роки (якщо рахувати з кінця Мазепи), чужих помазаників Божих, «видатних вождів», численних партсеків та генсеків, знехтувати можливістю здобути волю у 1918 році, коли не було підтримано Центральну Раду і першого Президента, щоб нарешті у 1991–му проголосувати за волю.