І здавалося, що разом з черкащанами біля могили гетьмана співає вся Україна. Чути було пісню й на старому кладовищі, де поховані гетьманова дружина Агафія Борисівна Єропкіна, його Солодка Гапочка, московська дворянка, яка принесла стільки щастя самотньому, усіма забутому й покинутому гетьману в московському полоні, і син їхній Олександр, від якого й пішли спершу Загряжські, а потім і Гончарови. Лунатиме пісня, як символ материнської любові України до її великого сина. Чи повернуться коли українські гетьмани в Україну — Многогрішний і Самойлович (навіть Самойлович!) із Сибіру, Іван Виговський невідомо й звідки, бо й досі точно не встановлено, де саме він похований, хоча ймовірно, що в передгір’ях Карпат у Скиті Манявськім, Іван Мазепа з-за Дунаю, Петро Дорошенко з Московщини — пора їм уже додому повертатися, ой пора…
Хоча краєзнавчий музей села Ярополець і носить ім’я лише одного Пушкіна, проте там у парі «ідуть» (і є його гордістю) дві історичні особи — Пушкін і Дорошенко. Ідуть вони, міцно пов’язані чарівною Наталонькою Гончаровою, дружиною першого, праправнучкою другого, тією Наталонькою, про незвичайні почуття до якої поет у захопленні писав:
«Коли я її вперше побачив, її красу тільки-но починали помічати в світському товаристві. Я її полюбив, голова у мене закрутилася…»
В історії російської поезії і — візьмемо ширше — Росії праправнучка українського гетьмана зайняла тільки своє, тільки їй належне вічне місце. Тож і гетьман Дорошенко, який «больше всех ненавидел русских» (якщо вірити Пушкіну) через праправнучку свою теж навічно увійшов в історію поетичної Росії (політичної Росії він увійшов ще раніше). В історію ж України — то окрема тема, то як кисень, яким ми дихаємо, як рідне небо, під яким ми живемо на своїй землі.
А щодо Ярополчого — місцевий патріотизм чи що? — то наш гетьман там справді «в чести». В музеї гарно оформлений стенд, присвячений нашому гетьману, там виставлений уривок з листа сучасника Дорошенка про те, що «Гетьман Петро был муж зело красен собою».
І підведуть відвідувачів до бюсту з каррарського мармуру, висотою 70 см, та з гордістю скажуть:
— Ось він який на вигляд, гетьман — красень Петро Дорошенко…
І справді, хто гляне на творіння скульптора, так і скаже: гетьман-красень! І врода у нього чоловіча, мужня, козацько-українська.
Бюст створив року 1776 відомий скульптор, швейцарський німець Олександр Тріпполь (1744–1793), випускник Академії мистецтв у Копенгагені, почесний член Британської та Прусської академій мистецтв.
Посольство Швеції в Москві вже кілька разів намагалося викупити в музеї за добрі гроші бюст українського гетьмана (то — чи не єдина робота талановитого скульптора, що збереглася), але музей дорожить нею, як святинею.
Тріпполь зобразив московського полоняника в елегантній шапочці-«гетьманці» з пером — традиційному головному уборі Дорошенка. Видно, що Петро Дорофійович вже почав відпускати в Ярополчому вишукану борідку. Злегка видовжене, породисте (як у селі казали, боярське) обличчя, темно-карі очі, красивий профіль. І коли працівники музею підводять своїх відвідувачів до бюсту Дорошенка, неодмінно скажуть (не без гордощів. Ні, таки з гордістю!):
— Ось він, гетьман-красень Дорошенко!
Іноді цей вигук звучить ще й так:
— Ось він, НАШ гетьман-красень Дорошенко!
«Наш» в тому смислі, що Петро Дорофійович віку доживав, помер і похований у них, в Ярополчому, тож їхня тепер знаменитість.
Але під погруддям Дорошенка роботи Олександра Тріпполя для чогось виставлено цитату про те, що «из всех гетманов он (Дорошенко) больше всех ненавидел русских».
Так, так, Олександра Сергійовича ніким досі не спростоване твердження. Власне, присуд.
Невже Пушкін так не любив одного з своїх предків, чия врода, як ми вже знаємо, через століття передалася праправнучці гетьмана, чарівній Наталоньці Гончаровій, незвичайній любові Пушкіна? Щось у це не дуже віриться.
Але ж написано пером, та ще пером самого Пушкіна, а росіяни ж недарма кажуть: «что написано пером, того не вырубишь и топором».
Проте не будемо вдаватися до «топора», щоб вирубати — цур йому!
Бо, якщо вже бути точним, то це суща неправда, що гетьман ненавидів руських. З якого дива? Вони йому були, як навзагал, все одно — в плані любові — та і як можна любити народ? Цілий народ? Націю, етнос? Хіба він жінка? То жінку люблять.