Та й був час, коли він схилявся навіть на бік Московії, і не його, а її, Московії, вина, що з тієї приязні нічого втішного не вийшло. Петро Дорошенко ненавидів не руських як таких — вони не гірші й не кращі за інших — а російську монархію, яка за його життя рік за роком ціленаправлено, підступно, затято й жорстоко душила Україну, перетворюючи її на свою рабу, (і після нього це робила століттями, навіть мову її забороняла) і ще й сьогодні мріє таке утнути і щось там для цього й робить, досі ніяк не відвикнувши від свого вродженого імпер-шовінізму. Звідси і нешанобливі почуття Дорошенка до руських, які намагалися будь-що вбити в ньому любов до свого краю і запроторити його подалі від рідних палестин, що їм і вдалося. То чого ж він їх мав любити? Тим більше, коли їх було за що ненавидіти.
Та й сам Олександр Сергійович, врешті-решт, це збагнув, адже у власних примітках до поеми «Полтава» зафіксував нарешті сущу правду:
«Дорошенко — один из героев древней Малороссии, непримиримый враг русского владычества».
Ось-ось. Саме так, Олександре Сергійовичу. Ворог непримиренний, але не руських взагалі, а тільки руського «владычества», що, як відомо, не одне і те ж; того «владычества», завдяки якому Росія і росла, і розширювалася з року в рік, з віку в вік, перетворюючись із маленького московського князівства на гігантську імперію. Петро Дорофійович і був ворогом такого «владычества», та й хто — скажіть-но мені, — може любити чуже «владычество» над собою? Який народ? Яка нація? І, що важливо, не люблять його чомусь і самі росіяни, бо віками з ким тільки не боролися, аби скинути з себе оте чуже «владычество», що вони його віками і віками нав’язували — і нині нав’язують — іншим народам.
Отож твердити, що з усіх українських гетьманів тільки він, Дорошенко Петро Дорофійович, єдиний, хто більше за всіх ненавидів руських, значить нічого не сказати. Справедливішим буде інше твердження: з усіх українських гетьманів він, Дорошенко Петро Дорофійович, найбільше любив Україну.
То щира правда, що про неї згодом напише Микола Костомаров: «У Дорошенка, як і в багатьох українців того часу (та хіба тільки того, — В. Ч.) була одна улюблена думка: зробити Україну самостійною державою». Але…
Але спробуй те зробити, як Україну споконвіку оточували такі сусіди (Польща, Росія, Туреччина з Кримським ханством), які намагалися приєднати її то до свого королівства, то до свого ханства, то до свого султанату чи своєї імперії… А щоб українці так ніколи й не могли об’єднатися і стати за одне, турки ставили на чолі України Ю. Хмельницького або Суховія, Москва — Брюховецького, Многогрішного, Самойловича, Польща — Ханенка, маніпулюючи маріонетками, готовими торгувати Україною, аби втримати в своїх руках булаву, вміло роз’єднували українців і нацьковували їх один на одного…
«Шукаю виправдання…»
«Кому? Чому?..» — запитав його інший Дорошенко. Теж Петро Дорофійович, якого він хоч і не бачив, але чию присутність і голос чий завжди відчував, — він лунав у його в душі.
«Собі. Своєму життю…»
«І тобі ото воно треба?» — запитав другий Дорошенко.
«Треба, — відповів твердо. — Кожний, хто закінчує земний свій шлях, мусить шукати виправдання своєму життю. От і я шукаю, думаю…»
«Про віщо ж ти думаєш?» — чіплявся внутрішній голос.
«Та все про те ж… Навіщо я взагалі жив?»
«О, ти стільки зробив…» — почав було другий Дорошенко, але він його перебив:
«Почекай. Кому це було потрібно? Що я жив? Та й чи було кому потрібно? А має ж бути в житті кожного призначення — для чого він прийшов у цей світ? Для чого йому Господь дав життя?»
«Дивний ти, чоловіче… Та для того, щоб… щоб…»
«Ну, ну, сміливіше. Для чого?»
«Та для того, щоб жити!»
«Просто так жити? — подивувався він. — Але ж просто так і звір живе. А людина, як я мислю, не для того створена Господом і живе, щоб тільки їсти, пити. Щось ще має бути. Більше. Значніше. Зрештою, в людини має бути те, що їй Бог заповів. І як людина заповідане Богом здійснить, значить, вона не даром жила і може спокійно йти з цього світу».
«І ти ото голову собі сушиш?»
«Сушу. За життя треба розплачуватися, як і за все в цьому світі… Хто сказав? Не знаю. А зараз я кажу. Не відаю, чи є в мене чим розплатитися за прожите життя, Богом мені дане. Одне можу сказати: я не так і багато зробив зла».
«Вітаю, — гмикнув той, другий Дорошенко, в’їдливіший, — шкода, що не витягнув на святого».
«На святого і справді не витягнув. Але… Зло я таки зробив, хоча і не хотів. Але мало його зробив — у цьому маю хоч якесь заспокоєння. Тож мені ще може бути якесь виправдання, та й що я хотів? Не для себе жив. До 57 літ, як мене в Москву запроторили, навіть хати своєї не мав, жив у резиденції гетьмана, а вона кожному гетьману положена».