«І що ж ти хотів?»
«Волю своєму краю. Щоб була своя держава. Того хотів, чого раніше мене й Богдан хотів».
«І про що ж ти знову думаєш, небораче?» — вже почав сердитись другий Дорошенко.
«А про те, чи вистачить в мене розплатитися за життя. І про те, що я скажу, коли стану перед батьківські очі Господа? Ось я, мовляв, Дорошенко, грішний аз? Хоч і багато задумав, але багато й не встиг. Чи й не вдалося мені».
«Не тільки тобі не вдалося. Богданові теж…»
Скільки в Україні Шевченків — було і є, — а Шевченко в Україні один.
І з гетьманами не густо.
За 116 років існування Української гетьманської держави (1648–1764, хоча по-справжньому Україна незалежною була лише в рамках 1648–1654 років, себто шість років, бо протягом решти 110 років наша вітчизна була пов’язана договірними відносинами то з Польщею, то з Туреччиною, то з Кримом і особливо з Москвою), так ось, справжніх гетьманів вона мала раз-два, три, чотири… Третім у цім списку славетних після Богдана Хмельницького, Івана Виговського, але перед Іваном Мазепою, іде він — Петро Дорофійович Дорошенко.
Чотири за 116 років.
Таки не густо.
І всім їм, чотирьом борцям за волю України, так і не вдалося її вибороти — волю для України.
Зародившись у 1648 році, гетьманство (всієї України) «старшим братом», під якого всі так воліли на Переяславській раді, було знищене у 1764 році, потім через віки відродилося, але вже на кілька місяців — у 1918 році — Павло Скоропадський — і зникло, здається, назавжди. Та загалом, якщо рахувати і незалежність, державу свою ми до 1991 року так і не мали. То що ж ми за народ такий — унікальний чи що? Чи такий невезучий, що за віки не вибороли собі держави? Чи керманичі нам усе такі траплялися?.. Хоча…
Чотири з них (гетьманів) таки були на вагу щирого золота. Патріоти і талановиті військові та державні діячі. Але і їм, відданим з відданих, не вдалося створити незалежну Україну, навіть самому Богдану, зачинателю титулу «гетьман України».
«Бог знає, братове, чиє це нещастя, що не дав мені Господь закінчити цю війну так, як хотілося… Ствердити навіки незалежність і вольність нашу…
Бог задумав інакше. Не встиг я завершити свою справу і вмираю з великим смутком, не знаючи, що буде після мене…»
Вже стоячи однією ногою в могилі, на порозі Вічності — так звернеться в році 1657 Богдан Хмельницький до нагально скликаної ним же — смерть уже була в нього за плечима, загадкова, до речі, смерть! — козацької ради в Чигирині, і вимовлятиме ці слова глухо і тяжко, не так від фізичної втоми, як від душевного відчаю і усвідомлення своєї поразки.
Не просто було вже приреченому гетьману вимовляти такі слова, але мусив. Хто-хто, а він добре бачив і розумів, що його титанічні зусилля, що їх він докладав день у день, створюючи незалежну Україну, врешті все його життя, що він його поклав на вівтар України, не увінчалися успіхом, і він залишав Україну посеред тяжкої, виснажливої дороги, якій кінця ще й не було видно — до волі.
«…старий Хмельницький із сумом бачив, що десятилітня його праця й зусилля не довели розпочату справу до бажаного кінця, й майбутнє рідної землі вимальовувалося перед його зором у сумному вигляді». (Орест Левицький).
І це йому не вдалося — Славетному! Здавалося б, везучому! Генію. Визволителю України. Батькові козацької держави. То що вже говорити про інших.
Через два місяці після цих гірких слів 6 серпня 1657 року Богдана Хмельницького не стане. (Його, воістину шекспірівську драму кінця життя не втішить навіть козацька обіцянка вибрати гетьманом по його смерті сина Юрія. Юрка. Юрася. Приємно йому було те чути, приємно як батькові, але як гетьман, як діяч він знав нездалість Юрія, тож ніякої сподіванки на нього і не покладав).
Так і помре він з відчаєм, що йому — навіть йому! — після київських князів Ярослава Мудрого чи, скажімо, Володимира Мономаха та Володимира Великого — найвеличнішому, не вдалося утвердити навік «незалежність і вольність нашу».
Його спіткала фатальна невдача, передавши її нам, він відійде з цього світу. Нам і досі гірко. І нам ще віками буде гірко.
Помираючи, повторюватимуть його тяжкі слова, що Господь не дав «ствердити навіки незалежність і вольність нашу», і його великі наступники — Іван Виговський, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. І їм теж, незважаючи на їхні зусилля створити те, що не вдалося Богдану, хоч вони задля незалежності України і віддали своє життя.