Не вдасться через 270 років по тому і останньому гетьману. Він у відчаї майже дослівно повторить розпачливі слова першого гетьмана України. (Пригадуєте Богданову гіркоту: «Не дав мені Господь… ствердити навіки незалежність і вольність нашу»).
«Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він перебував. Бог не дав мені сили справитися із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади.
Павло Скоропадський.
14 грудня 1918 року, місто Київ».
«Бог не дав мені…» — так останній гетьман України через 270 років повторив слова першого гетьмана України.
І посмертна доля їх нещаслива. Богдан помре загадковою смертю на порозі розриву з підступною Москвою, буде похований у Суботові в кам’яній церкві, яку він спорудив, але року 1664 польський воєвода Стефан Чарнецький, спустошуючи Чигиринське староство, спалить Суботів і звелить викинути з домовини першого гетьмана України.
Івана Виговського розстріляють поляки у 1664 році, і досі невідомо, де його могила; Іван Мазепа скінчить свої дні у вигнанні в Румунії в 1709 році, і десь там його прах — невідомо й де, Петро Дорошенко…
По смерті Дорошенка Україна у ставленні до його пам’яті розділилася на два табори: одні ганитимуть гетьмана, складаючи різні плачі про те, що «За Дорошенка гетьмана пуста Україна стала» (ремствували на татарські набіги, а всім відомо було, що татар на Україну в якості союзників у боротьбі з Москвою запрошував він, покійний гетьман), другі від карпатського підгір’я до Дону співали про нього пісні зовсім інші, героїчні:
Одні його величатимуть (як автор «Истории Русов») «злодеем и зверем в роде человеческом», інші не менш емоційні ярлики чіплятимуть на гетьманове ім’я, як ось історик Бантиш-Каменський, який, на жаль, так і не збагнув — будучи надто вірнопідданим руському цареві — державницьких устремлінь Дорошенка, його глибокого патріотизму і вірності не чужому цареві, що її зберігали всі його хулителі, а рідній Україні, тож і писав у своїй «Історії…», що Дорошенко був «дерзким и предприимчивым», «честолюбивым и вероломным», «мстительным» «возмутителем общаго покоя» — нічим не мотивуючи ці свої твердження, схожі на звичайнісінькі лайки базарних бабів, а не на лексику вченого. Називав він гетьмана і «вредным для России», «полезным одной Турции», що він, Дорошенко, так і не зміг «снискать любовь обладателя России» — останнє вірно. Бо якби ціною зради своєї Батьківщини «снискал» любов у «обладателя России», тоді б і владу, звичайно, мав би.
До хору очорнителів пам’яті Дорошенка охоче приєднався обдарований історик Микола Маркевич: у його подачі Дорошенко «хитрый, умный, буйный, властолюбивый, он не щадил ни родины, ни веры християнской», Україна «его не любила, как полководца храброго и дальновидного (що так, то так — В. Ч.) и возненавидела, когда на знаменах его появилась луна». Було й таке, коли за турецьку орієнтацію Дорошенка — перефразуємо відомі слова, — поминали і злим, і не тихим словом — було. Це коли турки, яких він запрошував на допомогу, грабували українські села.
Але ж було й інше. Стряпчий Василій Тяпкін, об’їздивши чи не всю Україну (1667 р.), повідомляв царя, що в Україні немає жодного «вірного» (до Москви — В. Ч.) й «доброго», «ані з якого стану, всі — бунтарі й хитруни, ані одному слову їх не можна вірити і це по всіх містах». Як бачимо, у ті часи не один гетьман Дорошенко не мав любові до москалів.
Всі «злодіяння» Дорошенка на переконання подібних істориків (підцензурних, до речі, в умовах деспотичної Росії) зводилися до одного: гетьман бив Москву — це за те, що вона закабалювала Україну — і цим, бачте, завдавав величезних збитків російській державі.
Але вже Котляревський згадував у своїй «Енеїді» Дорошенка з повагою. Тарас Шевченко писав про нього з любов’ю, як про славного гетьмана. Леся Українка високо цінувала його, як українського національного героя.
Великий український історик В. Антонович у своїй біографії гетьмана («Исторіческіе деятели Юго-Западной Россіи», що вийшла у 1885 році) писав: «Не вважаючи на помилки і неуспіх, Дорошенко серед сучасних йому козацьких провідників є відрадною появою: не дрібний егоїзм, не бажання наживи або особистих користей керували цим гетьманом: він щиро дбав про добро батьківщини, серед найтяжчих обставин, з неймовірною енергією й завзяттям береться за нього і падає з гідністю та свідомістю виконаного обов’язку».