Відповідь на це питання і сьогодні актуальна, як ніколи. І наша подальша доля, і наша незалежна Україна буде залежати від того, яку ми відповідь дамо на це вічне українське питання. З ким ми сьогодні, панове-товариство? Якщо з Дорошенком (ми з ним, а не він з нами), то це одне, якщо ж ні… О, це вже зовсім інше… Тоді доводиться з болем і гіркотою погодитись з польським панством, яке у всі минулі віки обзивало (а раптом небезпідставно?) нас бидлом та холопами…
У 1847 році Тарас Шевченко в полоні безнадії, гіркоти й відчаю писатиме на засланні в Оренбурзькій фортеці про те, про що, але десь на півтораста років раніше поета, теж у полоні в гіркоті й безнадії думатиме гетьман Дорошенко в Ярополчому:
А воно ж так Дорошенкові й випаде — не в Україні він доживатиме віку, не в рідній землі його поховають…
Гетьмана не стане 9 листопада 1698 року, і звідтоді він і понині — в московській землі із забороною повертатися додому.
9 листопада 1998 року виповнилось 300 років з дня смерті великого гетьмана. Триста років! А він все ще в полоні.
Вже й Україна стала незалежною, а він все ще в полоні.
Його трьохсотлітня могила з високим дубовим хрестом — в центрі Ярополчого, біля перехрестя трьох доріг, на березі Лами. А берег той високий, видноколи з нього далекі й мальовничі: сиза далечінь з полями, гаями та перелісками, вони то збігають в долину, то знову вихоплюються на пагорби — неозоре привілля для вітрів, хмар у піднебессі, птахів і дум неспішних…
Це Шевченко напише у 1844 році через 146 років по смерті Дорошенка, а ми все ще чекаємо, коли ж правда нарешті встане на сім світі!..
Ген-ген мріють московські села.
Там, удалині, де небо із землею сходиться — темніють ліси, підпираючи верховіттями небесний пруг. То — залишки колишніх борів в’ятських. Там, на краях, куди сягає зір, небесна блакить хмуриться, там грози ходять, цвіркають блискавиці, краючи потемнілі закути між небом і землею.
А навколо Підмосков’я — у в’ятському краї прабатьківщина Московського князівства, з якого колись вилупилась Росія, там басейн Москви-ріки з її притоками Пахрою, Ламою, Лусянкою, Рузою, Нарвою, Пажою, Яхромою, Коломенкою, її серединна течія, нижче якої починаються верхів’я Клязьми та Оки з прадавніми південними степами, якими віками сунули орди кочовиків; край оборонних фортець, спершу дерев’яних, а потім кам’яних на чолі з Москвою — фортецею, що йменувалася тоді просто: Москов.
Той Москов, до якого Юрій Долгоруков щедро запрошував князів на раду: «Прийди до мене, брате, в Москов».
Хто необачно приходив, бодай і з добром та миром, то потім гірко каявся, потрапляючи в загребущі Довгі Руки Юрка суздальського. Але за те й московське князівство швидко росло й ширилось.
А втім, це вже історія, яка ніколи не кінчається — Юріїв Довгоруких у Росії, як ніде в іншій країні, завжди родить рясно.
Дні в Підмосков’ї сонячні і якісь аж дзвінкі.
Надвечір’я на Ламі тихі і гарні.
На крутому березі мудро шумить старий дуб з вузлуватим гіллям — увесь у жолудях.
Старий, а родить все так же рясно, як і в молодості своїй, що припала на часи Лжедмитрія і Смути в Росії. Під осінь жолуді один поперед одного зістрибують зі свого затишного материнського гілля, що вигойдувало їх усе літо, і скочуються з кручі в надії знайти незайману місцинку й пустити корінець у землю — а раптом пощастить вирости дубцем, дубочком, а з нього й дубом-дубищем на півтисячі й більше літ?
Той прадуб має пам’ятати гетьмана, який любив у тихе надвечір’я посидіти під ним, відходячи від денних клопотів, відтаюючи душею, любив думу свою подумати… А ще залюбки дивився, як по той бік Лами сонце схиляється на вечір, заходячи на спочивок за вечірній пруг. Гарні заходи сонця на Ламі, по тамтешньому «закаты». Та й видноколи тутешні йому нагадували щось із Правобережної України, з видноколів рідного Чигирина, коли він малим любив дивитися, як за Тясмином сідає сонце, і вода тоді в Тясмині відливає золотом.