Щоб обезголовити українців, знищували їхніх національних героїв та зверхників. Татари і турки — Дмитра Вишневецького, Богдана Ружинського, Михайла Дорошенка, Юрія Хмельницького, Миколу Підкову; поляки — Івана Підкову, Самійла Зборовського, Івана Сулиму, Василя Томиленка, Павла Бута-Павлюка, Івана Виговського, ватажків народних повстань Наливайка, Гонту; росіяни засилали до свого несходимого Сибіру, на Північ, або тримали в інших краях чи й доводили до смерті гетьманів і кошових (не кажучи вже за полковників та іншу військову старшину): Івана Брюховецького, Івана Сірка, Дем’яна Многогрішного, Якима Сомка, Петра Дорошенка, Івана Самойловича, Івана Мазепу, Пилипа Орлика, Костя Гордієнка, Павла Полуботка, Петра Калнишевського (а ще М. Залізняка, У. Кармелюка, Т. Шевченка і багатьох, багатьох інших!)
На сусідів Україні везло, всі вони намагалися розширити свої імперії, королівства та ханства за її рахунок. Всі себе вважали пупом землі, виводячи різні реакційні теорії на кшталт пангерманізму в німців, що вони — месії, а всі інші — відсталі народи, і вони мають здійснювати свою «месіанську роль» серед негерманських, некультурних, відсталих народів, особливо слов’ян. Поляки, яких німці в свою чергу вважали відсталими, насаджували католицизм серед «безбожних схизматів» та будували своє королівство «від можа й до можа» за рахунок сусідів; турки й татари, оголосивши себе «воїнами Аллаха», всюди насаджували своє мусульманство, Москва віддавна вважала, що тільки вона — «третій Рим» і повинна серед інших народів втілювати свою месіанську роль, себто насаджувати свій імперіалізм і колоніалізм…
І тільки українці так і не докумекали і собі придумати якусь там теорію про буцімто свою месіанську роль, а тому прохали в молитвах Господа інше: «…А тих, що в рабстві, в полоні, на вигнанні, в кайданах, на морях, у тюрмах, у голоді й спразі й наготі — всіх помилуй, потіш, всіх обрадуй, радість творячи їм тілесну й душевну. Амінь!»
До єдності закликатиме Іван Мазепа:
Шевченко молив: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!» І досі молить нас, і досі нас благає, а ми все не вкупі. Невже й справді дивний ми народ, українці? Іноді аж сумно стає.
Але, як писав ще славетний чоловік чарівної праправнучки Петра Дорошенка: «Были бы мы живы: будем когда-нибудь и веселы».
А будемо, бо ж є у нас з ким бути веселими. Он Петро Дорофійович Дорошенко яких мав соратників бойових, полковників і старшин, товаришів військових і не військових, дорошенківців славних, ним випестуваних. Згадаймо їх поіменно: Тиміш Носач, Григорій Гамалія, Прокіп Бережецький, Павло Апостол, Яків Лизогуб, Михайло Зеленський, Ярема Петрановський, Іван Креховецький, Михайло Вуяхевич, Остап Гоголь, Павло Яненко-Хмельницький, Іван Васильківський, Григорій Білогруд, Іван Гулак, Лукаш Бускевич, Іван Гладкий, Кіндрат Жеребило, Федір Кандиба, Яків і Михайло Корицькі, Іван Мазепа, Іван Нечай, Федір Мовчан, Іван Чекаловський, Дмитро Чернявський, Михайло Раткевич-Портянка, Олександр Урбанович, Прокіп Поривай, митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський, а також грек Астаматій, німець капітан Бідерман, — всі вони, згуртовані гетьманом Дорошенком (а скількох тут не згадано!), стояли за державну самостійність України — у її широких етнографічних межах: «долгота от Путивля за Перемишль и Самбор; аж до Санока, широта же от Днестра до Двины и за Двину простерся».
Як повіє вітер зі Сходу, з далекої України, то ні-ні, та й вчувається у Підмосков’ї в посвисті вітру невмируще:
І веде їх, звичайно ж, він, Петро Дорошенко, і веде — ХОРОШЕНЬКО.
2002 р., м. Київ
ЛІНІЯ МАННЕРГЕЙМА
Повість-есе
Частина перша
«ПРО МОЄ МАЙБУТНЄ ЯСНОВИДИЦЯ ЗМОГЛА РОЗПОВІСТИ БАГАТО ДИВНОГО». ФІН ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДО ФІНЛЯНДІЇ