Згідно з усталеною традицією, на другий день після приїзду вся князівська родина мала відвідати монастир Святого Духа, щоб помолитись на могилі його засновниці та покровительки — блаженної Корбера, однієї з прабабок дона Фабріціо, яка у святості прожила там і у святості померла.
В уставі цього монастиря значилося правило, за яким чоловікам суворо заборонялось переступати його поріг. Воно не поширювалось лише на князя як на нащадка блаженної Корбера, і дон Фабріціо по-дитячому ревно оберігав цей привілей, не поділяючи його ні з ким, окрім хіба ще самого короля.
Князеві завжди було приємно усвідомлювати, що перед ним відступає навіть канонічне право, і він ніколи не пропускав нагоди відвідати монастир Святого Духа. Крім того, в цьому монастирі все тішило його око, починаючи від скромної приймальні, в центрі склепіння якої застиг кам’яний гепард, з подвійними ґратами для розмов, невеличкою дерев’яною вертушкою для прийому і передачі повідомлень та масивними дубовими дверима, котрі з усіх чоловіків-мирян мали право відчинити лише двоє — він та король. Йому подобалось спостерігати за черницями в білосніжних лляних нагрудниках, які дрібними складками вкривали грубі чорні сукні, слухати в двадцятий раз повчальну розповідь ігумені про наївні чудеса його прародительки, бачити, як та показує йому закуток у сумному садку, де свята черниця затримала в повітрі великий камінь, що його кинув у неї Диявол, роздратований її твердістю. Він із щирим подивом розглядав на стіні однієї з келій оправлене в рамку славнозвісне послання, в якому блаженна Корбера нібито закликала Диявола покаятись, і відповідь лукавого, котрий з жалем відхилив цю пропозицію. Князеві подобалась солодка нуга, що її черниці готували за столітніми рецептами; стоячи на хорах, він любив слухати відправу і завжди з глибоким душевним задоволенням дарував монастирю значну частину своїх прибутків, як цього вимагав заповіт засновниці.
Отже, наступного ранку князівська родина в доброму гуморі вирушила двома каретами до монастиря, розташованого відразу за містечком. У першій їхали князь, княгиня та дві дочки — Кароліна й Кончетта; у другій — княжна Катерина, Танкред та отець Пірроне. Останні двоє під час відвідин монастиря мали сидіти в приймальні і ласувати нугою, якою їх завжди щедро частували черниці. Кончетта здавалась трохи неуважною, але спокійною, і князь з полегкістю подумав, що вчорашні дивацтва більш не повторяться.
Вхід до закритого жіночого монастиря — річ досить складна навіть для тих, кому це дозволено. Святі відлюдниці завжди неохоче приймають гостей. Вони довго зволікають, перш ніж відчинять двері, і чекання особливо розпалює цікавість відвідувачів, надаючи дозволу на вхід виняткової принадності. Цього разу, просидівши разом з усіма добру чверть години у приймальні, Танкред несподівано підійшов до князя й спитав:
— Дядьку, ти не міг би сказати, щоб і мене пропустили? Врешті, я теж наполовину Саліна і жодного разу не був усередині.
Хоча князеві було приємно чути це прохання, він рішуче похитав головою:
— Ти ж знаєш, синку, що, крім мене, сюди не дозволяється входити нікому з чоловіків.
Але Танкред не здавався.
— Пробач, дядечку. «Опріч князя Саліни, сюди, за згодою ігумені, можуть увійти двоє кавалерів із його почту». Я нині вранці прочитав устав. Я буду кавалером із твого почту, твоїм зброєносцем, ким завгодно, Тільки благаю — попроси ігуменю!
У голосі юнака відчувався незвичний запал. Можливо, він тепер хотів загладити перед кимсь неприємне враження від учорашньої історії. Це підкупило князя.
— Якщо тобі справді так хочеться, то я спробую…
Але в цю мить Кончетта з невинною посмішкою глянула на свого кузена.
— Танкреде, перед будинком Джінестри ми бачили на землі велику колоду. Принеси-но її, так ти увійдеш швидше.
Блакитне око Танкреда потемніло, він раптом почервонів, як маківка — чи то від гніву, чи то від сорому — і хотів знову щось сказати здивованому князеві, але Кончетта випередила його і вже роздратовано, без посмішки, промовила:
— Не слухай, татку, він жартує. Адже він уже раз побував у жіночому монастирі — з нього досить. А до нашого йому ходити зась!
Лунко клацнув важкий засув — і двері відчинилися. В душній приймальній повіяло прохолодою з внутрішнього дворика, почувся шепіт черниць, які скупчилися біля входу. Для подальших переговорів уже не було часу. Танкред повернувся і вийшов на залиту палючим сонцем вулицю.