— А що чути від князя?
В устах Анджеліки слово «князь» означало, на жаль, не його, дона Фабріціо, а юного ґарібальдійського капітана. Це викликало у дона Фабріціо складне почуття, в якому бавовна чуттєвих ревнощів перепліталась з шовком радості з успіху його улюбленця Танкреда — почуття, треба визнати, не дуже приємне. На це запитання завжди відповідав він сам у ретельно продуманій формі. З новинами князь поводився, як досвідчений садівник з кущиком троянд: обережно зрізав і зайві колючки (розповіді про амурні пригоди в Неаполі з захопленим описом прекрасних ніжок балерини Аврори Шварцвальд), і передчасні пагони («Напиши мені хоч кілька слів про синьйорину Анджеліку» або «В кабінеті Фердинанда II я побачив Мадонну Андреа дель Сарто, яка нагадала мені про синьйорину Седара»). Невиразний герой його розповідей мало чим скидався на справжнього Танкреда, зате ніхто не міг би звинуватити князя, що він виступає в ролі звідника або руїнника чужого щастя. Та хоча ця словесна обережність цілком відповідала особистому ставленню князя до поміркованої пристрасті Танкреда, вона завжди дратувала його, оскільки була вимушеною. А втім, це був лише один із випадків тих хитрувань у мові та поведінці, до яких він змушений був вдатися останнім часом. Дон Фабріціо з жалем згадував, як ще рік тому він міг казати все, що заманеться, певний, що кожне його слово буде сприйняте, як євангельська заповідь, а будь-яка необачність — як ознака князівської безтурботності. В годину лихого настрою він увесь оддавався хворобливій тузі за минулим і часом далеко заходив по цій небезпечній стежці. Якось, розмішуючи цукор у чашці з чаєм, який подала йому Анджеліка, він упіймав себе на думці про можливості тих Фабріціо Салін й Танкредів Фальконері, які жили триста років тому. Вони б задовольнили своє бажання переспати з тогочасними Анджеліками без втручання парафіяльного священика; їх би мало турбував посаг селянок (які, до речі, тоді його не мали) і, нарешті, вони б не примушували своїх шановних дядьків викручуватись перед дівкою, щоб, не дай Боже, не вибовкнути їй чогось зайвого. Цей приступ атавістичного любострастя (яке, зрештою, було не зовсім любострастям, а радше забарвленими чуттєвістю лінощами) був таким грубим, що цей вихований п’ятдесятилітній аристократ раптом засоромлено почервонів, і, незважаючи на численні перепони, в його душу прокралися руссоїстські докори сумління. Відтоді його нестримна відраза до пристосовництва, в якому він дедалі погрузав, почала зростати з кожним днем.
Того ранку князь ще гостріше, ніж звичайно, відчув себе полонеником подій, які розвивалися швидше, ніж він передбачав. Минулого вечора поштова карета, яка нерегулярно привозила в Доннафуґату нечисленну кореспонденцію в жовтій скриньці, доставила йому й лист від Танкреда.
Лист був написаний надзвичайно акуратно, каліграфічним почерком на лискучому дорогому папері. Князь насторожився. З першого ж погляду можна було здогадатись, що Танкред, перш ніж написати його, порвав не одну чернетку. Князь величався в ньому вже не звичним і приємним йому «дядечком»; небіж звертався до нього формулою «Шановний дядьку Фабріціо», яка мала великі переваги: вона відразу усувала всі підозри про легковажність, давала зрозуміти, що нижче йтиметься про важливі речі, означала, що листа можна показати кому завгодно, а до того ж слідувала давнім традиціям, згідно з якими називання на ім’я має зобов’язальну силу.
Отже, «шановний дядько Фабріціо» інформувався, що: його «відданий і люблячий небіж» уже третій місяць як став жертвою найшаленішого кохання, що ні «небезпеки воєнного часу» (тобто прогулянки в королівському парку в Казерті), ні «численні розваги великого міста» (тобто чари балерини Шварцвальд) не змогли ні на мить вирвати з його голови й серця образ синьйорини Анджеліки Седара (далі йшла довжелезна низка епітетів, що звеличували вроду, граціозність, доброчесність та розум дівчини). За допомогою вишуканих кучерявих фраз розповідалось, як сам Танкред, свідомий своєї негідності, пробував загасити полум’я душі. «Довгими й марними були години, коли серед шуму Неаполя, поділяючи суворе життя моїх друзів, намагався я вгамувати в собі це почуття». Але кохання виявилось сильнішим від його стриманості, і Танкред благав свого улюбленого дядька ласкаво згодитись від його імені просити руки синьйорини Анджеліки в «її вельмишановного батька». «Ти ж знаєш, дядьку, що я можу запропонувати моїй обраниці лише щире кохання, ім’я та шпагу». Після цієї багатозначної заяви, з приводу якої варто нагадати, що все це діялось в добу розквіту романтизму, Танкред вдавався до просторікувань щодо своєчасності, доречності і навіть необхідності союзів між такими родинами, як Фальконері та Седара (в одному місці він навіть мужньо написав «дім Седара»); їх слід вітати, бо «вони приносять нові соки в старе гілля, сприяють зрівнюванню соціальних верств, а хіба ж це не є однією з головних цілей італійського політичного руху?» Це було єдине місце в листі, яке дон Фабріціо прочитав із задоволенням не тільки тому, що воно підтверджувало його передбачення й увінчувало його лавровим вінком пророка, але також тому, що його стиль, у якому бриніли ледь приховані саркастичні натяки, магічно викликав в уяві князя образ небожа, милу гугнявість його голосу, блакитні очі, що світилися веселим лукавством, чемну іронічну посмішку. Коли він помітив, що цей якобінський уривок весь вміщався на одному аркуші, який легко можна було вийняти з листа, його захоплення тактовністю Танкреда не мало меж. Коротко описавши останні воєнні події і висловивши сподівання, що за рік буде взято Рим, «велику і самою долею визначену столицю нової Італії», Танкред дякував за ніжне піклування й любов, якими його оточила князева родина в Доннафуґаті, і в самому кінці просив вибачити йому за те зухвальство, яке він дозволив собі, доручивши своєму дядькові місію, «від якої залежало його майбутнє щастя». Далі йшли всілякі добрі побажання, але самому князеві.