Дон Чіччо завжди подобався князеві; у молоді літа він готувався стати митцем, але невдовзі, за браком таланту, змушений був відмовитися від своїх мрій і вдовольнитися набагато скромнішою роллю, не нарікаючи на свою нещедру долю. Князь співчував йому через це все. Але тепер, слухаючи палкі слова органіста, князь проймався до нього захопленням і в глибині душі запитував себе, чи, бува, не шляхетніше повівся під час плебісциту дон Чіччо, ніж князь Саліна. Який страшний злочин вчинили всі ці жалюгідні Седари, великі й малі, в Доннафуґаті, Палермо, Турині, дозволивши собі вчинити наругу над совістю цих людей! Дон Фабріціо не міг знати, що пасивність та фаталізм, у яких протягом багатьох наступних десятиріч звинувачували жителів італійського Півдня, мали своє коріння в цьому безглуздому скасуванні їх першого волевияву.
Дон Чіччо, розваживши серце, заспокоївся. Він належав до досить виняткового типу людей справді доброго виховання, але водночас йому так само були властиві риси далеко поширенішого типу — «сноба». Тумео належав до зоологічного виду «пасивних снобів», виду, яким тепер незаслужено погорджують. Ясна річ, слово «сноб» було невідоме в Сицилії 1860 року, але так само, як сухотники існували ще до Коха, так і в ті далекі часи були люди, для яких найвищим законом життя було підкорятися, наслідувати, а насамперед не справляти прикрощів тим, кого вони вважали вищими від себе за соціальним рангом. Адже «сноб» — це щось протилежне до заздрісника. Тоді снобам давали різні назви: їх називали «вірнопідданцями», «незрадливими прихильниками», «відданими прибічниками»; в ту добу сноб жив собі щасливим життям, бо найменшої усмішки високопоставленої особи було досить, щоб сповнити сонцем цілий його день; його часто прославляли цими втішними епітетами, тому в ті часи сноби плодились енергійніше, ніж тепер. Таким чином, дон Чіччо зі своєю щирою душею сноба злякався, що завдав прикрощів дону Фабріціо, і відразу ж кинувся метикувати, яким би способом можна було прогнати хмари, які з його вини, як він вважав, скупчилися на високому чолі князя. Найкращим способом було запропонувати продовжити полювання. Так вони й зробили.
Захоплені зненацька у своїй полудневій дрімоті, кілька нещасних бекасів та ще один кролик впали під пострілами мисливців, надзвичайно влучними цього дня; обидва відчули величезну втіху, уявляючи собі, що стріляють не в беззахисні створіння, а в дона Калоджеро Седари. Але ні тріскотня пострілів, ані тріпотіння підстрелених пташок, що їх пір’я на мить спалахувало іскрами в сонячному промінні, не могли заспокоїти князя. В міру того, як наближалось повернення до Доннафуґати, його неспокій, досада й відчуття приниження через неминучу розмову з мером-плебеєм дедалі більше пригнічували його, і він марно називав у думці двох підстрелених бекасів та кролика «донами Калоджеро». Хоча князь був готовий проковтнути цю бридку жабу, однак відчув потребу дістати більше докладних відомостей про свого супротивника, а також прозондувати громадську думку щодо того кроку, який він наважився зробити. Отож, удруге за цей день дон Чіччо був спантеличений несподіваним запитанням:
— Слухайте, доне Чіччо, ви добре знаєте тутешніх жителів. Скажіть мені: що насправді думають про дона Калоджеро в Доннафуґаті?
Дону Тумео здавалося, що він уже достатньо ясно висловив свою думку про мера, і він вже було збирався це повторити, але раптом згадав ті балачки про залицяння Танкреда до Анджеліки, які можна було почути на кожнім кроці в містечку, і відразу ж збагнув, якого він дав маху, дозволивши собі так неповажливо висловлюватись про дона Калоджеро перед князем, якщо в цих плітках є частка правди; проте десь у глибині душі він радів, що не сказав нічого поганого про Анджеліку, і навіть забув про біль укушеного пальця.