— Побачите, — дійшов він не дуже оригінального висновку, — побачите, що нам навіть очей не залишать, щоб плакати.
Ці слова змішалися з традиційним хором селюцьких нарікань. Брати Скіро та зілляр уже відчули на собі вагу податкового тягаря: для перших то були додаткові податки і збори, а для другого — неприємна несподіванка: його покликали в муніципалітет і сказали, що, якщо він не плататиме двадцять лір щороку, йому не дозволять продавати зілля.
— Але ж я власними руками збираю в горах цю сенну, цю німицю, всі ці святі трави, створені Господом, у відповідні дні і ночі, дарма, чи дощ, чи година! Я сам сушу їх на сонці, яке належить усім, і сам товчу їх у ступі, яка належала ще моєму дідові! До чого тут ті з муніципалітету? За що я мушу платити їм двадцять лір? Отак просто, за гарні очі? — Слова виходили з його беззубого рота знівеченими, але очі його блискали справжнім гнівом. — То я маю рацію чи помиляюся, отче? Скажи мені сам!
Єзуїт любив його: коли він був ще хлопцем і шпурляв камінцями в горобців, той був уже дорослим чоловіком, сутулим від безперервного блукання і збирання трав. Його тішило також те, що коли дон П’єтріно продавав свої знадоби місцевим жіночкам, то завжди примовляв, що зілля буде безсиле, якщо не промовити певну кількість «Богородиць» чи «Отченашів»; зрештою, його обережний розум волів не знати, що саме містили ці трунки і задля яких цілей їх використовували.
— Звісно, ваша правда, доне П’єтріно, стократ ваша правда. Як же інакше? Але якщо вони не здеруть грошей з вас та з інших бідолах, то звідки вони візьмуть їх, щоб воювати з папою і відбирати в нього те, що йому належить?
Розмова точилася під м’яким світлом, яке тремтіло від вітру, що проникав крізь масивні віконниці. Отець Пірроне просторікував про неминучу конфіскацію церковних маєтностей: тоді село хай попрощається з несуворим пануванням абатства в околиці, з роздачею юшки під час суворої зими. А коли молодший з братів Скіро необережно бовкнув, що, можливо, тоді дехто з селян буде мати власний невеличкий наділ землі, в голосі єзуїта почулися рішучі нотки суворої зневаги.
— Побачите, доне Антоніно, ще побачите. Усе скупить мер, заплатить перший внесок і шукай вітру в полі. Так вже було в П’ємонті.
Врешті вони розійшлися, ще похмуріші ніж тоді, коли прийшли сюди: тепер вони матимуть на що нарікати ще зо два місяці. Залишився тільки зілляр, який тієї ночі не збирався іти спати, бо на небі був молодик, і він повинен був іти по розмарин на скелі П’єтрацці; він узяв із собою ліхтар і мав вирушити, тільки-но сходини скінчаться.
— Отче, ти от живеш серед благородних, то що ж пани кажуть про всю цю веремію? Що про це думає князь Саліна, адже він такий великий чоловік, грізний і гордий?
Отець Пірроне не раз ставив самому собі це питання, і відповісти на нього було нелегко, насамперед тому, що він не надав належної ваги словам, які сказав йому одного ранку майже рік тому дон Фабріціо в обсерваторії. Тепер він це розумів, але не міг знайти способу, щоб переказати це зрозумілими словами дону П’єтріно, який далеко не був дурнем, але краще знався на протизапальних, вітрогінних та, можливо, збуджуючих властивостях своїх трав, ніж на подібному філософуванні.
— Розумієте, доне П’єтріно, «панів», як ви висловились, зрозуміти нелегко. Вони живуть в особливому світі, а його створив не Бог, його створювали вони самі впродовж століть зі своїх радощів і тривог, зі свого особливого досвіду. Вони мають дуже розвинуту колективну пам’ять, а отже хвилюються або радіють з речей, які вас і мене зовсім не обходять, але для них вони вкрай необхідні, бо пов’язані з цією спадщиною спогадів, надій і страхів їхньої верстви. Боже провидіння забажало, щоб я став крихітною часткою найславнішого ордену вічної церкви, перемога якої неминуча; ваше ж місце по інший бік шкали, на іншому щаблі — не кажу, що нижчому, а просто інакшому. Коли ви знаходите густий кущ материнки, чи добряче гніздо шпанських мушок (їх ви теж збираєте, доне П’єтріно, я знаю), ви перебуваєте у прямому зв’язку з природою, яку Господь сотворив з однаковими можливостями для добра і зла, щоб людина мала свободу вибору. І коли вам доводиться давати поради злобним мегерам чи похітливим дівчатам, ви сходите в безодню століть аж до найтемніших часів, які передували світлу Голгофи.