На обличчі Турі вималювалось здивування, яке було надто виразним, щоб не бути вдаваним.
— Коли б на вас не було цього святого облачення, отче, я б сказав, що ви брешете. Хтозна, що за вигадки вам нарозказували ті ваші баби. Сантіно ніколи в житті навіть не розмовляв з Анджеліною. В ньому забагато синівської шаноби, щоб він наважився піти проти волі батька.
Єзуїт належно оцінив незворушність старого: той брехав, не моргнувши оком.
— Видно, дядьку, мене ввели в оману. Уявіть собі, мені навіть сказали, що ви вже домовилися про посаг і що нині ви з сином прийдете до них на оглядини! Ото байки розказують ці нерозумні жінки! Але навіть якщо це неправда, ці балачки відкривають, чого хоче їхнє добре серце. Ну що ж, дядьку, мені нічого більше тут робити, побіжу притьмом додому, щоб присоромити сестру. І даруйте мені! Я був дуже радий побачити вас у доброму здоров’ї.
На обличчі старого почала вимальовуватися жадібна цікавість.
— Заждіть, отче. Посмішіть мене ще трохи побрехеньками вашої родини. То про який це посаг балакали ці плетухи?
— Хіба я знаю, дядьку? Здається, я чув, що йшлося про половину Кіббаро. Нчіліна, казали вони, радість їхньої душі, і жодна жертва не буде завеликою для того, щоб віднайти мир у родині.
Дон Турі більше не сміявся. Він підвівся.
— Сантіно! — зарепетував він з такою ж силою, з якою укоськував впертих мулів. А що ніхто не приходив, він гукнув ще голосніше: — Сантіно! На кров Божу, де ти?
Коли він побачив, як отець Пірроне здригнувся, то враз з несподіваною догідливістю замовк.
Сантіно порався біля тварин у сусідньому дворику. Він боязко увійшов, тримаючи в руці скребло. То був дужий хлопець двадцяти двох років, високий і худий, як батько, з ще не озлобленими очима. Напередодні він бачив, як єзуїт ішов вуличками села, і відразу впізнав його.
— Це Сантіно. А це отець Саверіо Пірроне, твій брат у перших. Дякуй Богові, що тут є його превелебність, інакше я б нам’яв тобі вуха. Що то за любощі ти там крутиш, а я, твій батько, нічого про це не знаю? Діти народжуються, щоб бути поміччю батькам, а не щоб бігати за спідницями.
Юнак засоромився, але не стільки через свій непослух, як через попередню змову з батьком, тому не знав, що сказати. Щоб вийти якось зі скрутного становища, він поклав скребло на землю і пішов поцілувати єзуїтові руку. Той посміхнувся, показавши зуби, і дав йому благословення.
— Хай Бог благословить тебе, сину мій, хоч ти, мабуть, цього не заслуговуєш.
Старий провадив далі:
— Цей твій брат у перших так просив мене, що врешті я мусив дати йому згоду. Але чому ти раніше нічого мені не казав? Піди опорядися, і тут же підемо до дому Нчіліни.
— Заждіть-но, дядьку, заждіть. — Отець Пірроне подумав, що йому ще треба поговорити з «чоловіком честі», який ні сном ні духом нічого не знав. — Там, певно, захочуть гідно приготуватися. Зрештою, мені сказали, що чекають вас увечері. То ж приходьте, будемо вельми вам раді.
Батько з сином обняли його, і він пішов.
Повернувшись до кубічної хатини, отець Пірроне побачив, що його свояк Віченціно вже повернувся, тому, щоб заспокоїти сестру, став подавати їй знаки з-за спини її гордого мужа, чого було цілком достатньо, зважаючи, що обоє вони були сицилійці. Тоді сказав своякові, що мусить з ним поговорити, і вони попрямували до обдертого навісу за домом. Нижня пола ряси єзуїта коливалася, описуючи навколо його постаті щось подібне до рухомого, але непроникного бар’єру. Товсті сідниці «чоловіка честі» здригалися, мов вічний символ агресивної зарозумілості. Розмова, зрештою, поточилася зовсім іншим чином, ніж передбачав єзуїт. Почувши запевнення про неминучість весілля Нчіліни, «чоловік честі» цілковито збайдужів до поведінки дочки. Натомість варто було лише згадати про посаг, який йому доведеться дати, він ураз закотив очі, жилки на скронях йому надулися, і вся його постать почала сіпатися. З рота йому вирвався потік брудної, непристойної лайки, підсилений убивчими намірами. Його рука, яка навіть пальцем не поворухнула на захист честі дочки, нервово сягнула до правої кишені штанів, показуючи, що на захист мигдалевого садку він готовий пролити скільки завгодно чужої крові.
Отець Пірроне чекав, аж той перестане гидко лаятись, а коли лайка вже межувала з блюзнірством, швидко хрестився; на погрозливе сягання до кишені він не звернув жодної уваги.
— Звісно, Віченціно, — мовив він, коли ж той замовк, — я теж хочу долучитися до замирення. Я збираюся скасувати той документ, який запевняє мені мою частку спадщини по покійному, — я розірву його і надішлю тобі з Палермо.