Гра так гра, і, безумовно, Саймон не залишив би без відповіді ці слова, якби Найджел не відновив спроби дістатись до Дафни, що йому цього разу майже вдалося. Він мало не впав на її, бурмочучи між цим слова любові та.
Якби Дафна не відскочила, він би напевно збив її з ніг, але вона все ж таки не уникла сильного удару об стінку, через що в неї захворіло плече і трохи закрутилася голова.
— Дідька лисого! — роздратовано вигукнув Саймон, хапаючи Найджела за комір. — Ви заспокоїтеся
колись?
Мабуть, той щось зрозумів, бо люто замотав головою, бризкаючи слиною і намагаючись знову дістатись до Дафни.
— Що з ним робити? — Не відпускаючи коміра Найджела, звернувся Саймон до Дафни. — Бути може, трохи вдарити? Слова на нього не діють.
— Зробіть те, що вважаєте за потрібне, — відповіла та, потираючи забите плече. — Я намагалася бути терплячою, але з мене досить.
— Радий виконати вашу волю, міс, — крізь зуби промимрив Саймон і, відпустивши на хвилину Найджела, завдав йому короткий нищівний удар у щелепу.
Той без звуку звалився як підкошений.
Дафна з жалем подивилася на нього і тихо промовила:
— Мабуть, він не скоро зможе відновити свої спроби.
— Я теж так вважаю, — погодився Саймон, стискаючи та розтискаючи кулак правої руки.
— Спасибі, — несміливо сказала Дафна. — Ви не надто його?
— Сподіваюся, ні, — рішуче відповів Саймон. — Ручаюся, він житиме.
Після чого відбувся обмін легкими посмішками.
— Що ж тепер робити? — спитала вона.
— Повернутись до колишнього плану. Ви чекаєте в бібліотеці, я йду за екіпажем. Тягти його раніше, ніж екіпаж буде біля дверей, немає сенсу.
— Може, я можу чимось допомогти вам, сер? — спитала вона, перш ніж попрямувати до дверей бібліотеки.
Він помовчав, окидаючи задумливим поглядом розпростертого і зовсім нерухомого. Найджела.
— Мабуть, певна допомога не завадила б, — сказав він потім.
— Не жартуєте? — Дафна була здивована. — Ви ж весь час казали, що вам не потрібна допомога.
Він роздратовано глянув на неї. Як легко він дратується, подумала вона, для світської людини це погана якість. Та й для будь-кого, втім.
— Тоді навіщо ви питаєте, дорога міс Бріджертон?
«Дорога» прозвучала майже як образа, і Дафна образилася.
— Я не така дурна, дорогий сер, — відповіла вона, — щоб пропонувати щось, не маючи
наміру це виконати. І просто дивуюсь тим чоловікам, які…
Він знову перервав її:
— Я вже чув, міс, про ваш величезний досвід спілкування з ними і не хочу, щоб ви повторювали.
— Що? — Її очі стали ще темнішими від гніву.
— Перепрошую, — галантно промовив він, — я просто думав, що вам варто поберегти сили для іншого.
— Чого іншого? — люто гукнула вона. — Як ви можете так розмовляти зі мною! Про що ви думали?
— Ще раз прошу вибачення, міс Бріджертон, але я думав і зараз думаю про те, що ви марно вважаєте, ніби багато знаєте про чоловіків, навіть якщо все життя спілкувалися з братами.
Це вже занадто: він просто глузує!
— Ви… ви!
Від обурення вона майже втратила мову. Але його, мабуть, не збентежив її праведний гнів.
— Моя дорога міс Бріджертон… — почав він.
— Якщо ви ще раз назвете мене дорога, я закричу на весь будинок!
— Ви цього не зробите, люба, — з усмішкою спокусника сказав він. — Це заманило б сюди цілий натовп, а ви напевно не хочете, щоб вас застали тут, у напівтемному коридорі, наодинці зі мною та нерухомим тілом претендента на вашу руку.
— Я готова піти на це, — прошипіла вона в люті.
Саймон склав руки на грудях і ліниво притулився до стіни.
— Справді? Що ж, тоді вважайте за мене зацікавленим глядачем.
Дафна в безпорадному розпачі скинула руки.
— Годі! Досить з мене! Забудьте… забудьте цей вечір та все, що сталося! Я йду!
Вона обернулася і пішла. Швидше, скоріше звідси! Від цього нестерпного, але до біса привабливого чоловіка, від нещасного дурного Найджела…
— Ви ж тільки-но обіцяли допомогти мені, — пролунав голос за її спиною.
Прокляття! Коли ж настане порятунок від випадкового безглуздого знайомства?
Вона зупинилася, повернувши голову.
— Звичайно, — сказала вона ввічливим крижаним тоном. — Я до ваших послуг, сер.
— Але якщо ви роздумали, — промовив він так само ввічливо і безпристрасно, — якщо вам не хочеться.
— Я сказала, що допоможу! — сердито крикнула вона.
Він усміхнувся. Ще сміє їй усміхатися, чортів герцог!
— Ось як ми зробимо, — діловим тоном сказав він. — Я підніму його, закину праву руку собі на плече, а ви трохи підтримуйте з іншого боку.