Кров відхилилася від її обличчя.
— Я не припускала, що це так… — прошепотіла вона. — Боже!
— Гірше, ніж можна припустити, — сказав він, дивуючись, з якою легкістю зараз говорить про те, що всі роки було для нього під забороною, що він вважав глибокою і ганебною таємницею. — Я надсилав йому листи. Сотні листів, написаних невмілою дитячою рукою, з приниженим проханням приїхати до свого сина. Він жодного разу не відповів. Жодного разу.
— Саймон…
— Ти знаєш, що до чотирьох років я взагалі не міг говорити… А коли він одного разу приїхав, то не пожалів свого сина, не запросив лікарів, учителів… Він злісно тряс мене і кричав, що виб'є з моєї горлянки слова. А якщо ні, забуде про мене. Прокляне… Т-таким б-був мій батько!
Дафна намагалася не зважати на те, що Саймон заїкається все сильніше. Це пройде так швидко, як почалося, говорила вона собі. Більше, ніж труднощі в мові, її турбував його душевний стан — смуток в очах, тихий дивний голос.
— Саймон, — сказала вона, — це було і давно минулося. І батька теж немає на світі. Заспокойся та забудь. Навіщо ти почав згадувати? Навіщо?
Він продовжував, ніби не чув її слів. Немов розмовляв із самим собою:
— …Батько казав, що мене не може бачити. Згадував, що молився не просто про народження сина, а про спадкоємця. А син, та ще й такий, йому не потрібен. Для чого? Щоб рід Гастінгсів продовжив заїканий ідіот? Щоб його герцогська гідність втілилася в такому, як я, жалюгідному нікчемності?
— Але ж цього не сталося, Саймоне, — прошепотіла Дафна. — Все сталося не так…
— Мені начхати, — крикнув він, — як усе скінчилося! Має рацію він чи ні! Не в цьому справа, а в тому, яким він був батьком, як ставився до сина… до мене… У тому, що всі його почуття затьмарила родова гординя, і він не бачив, не відчував нічого… нічого людського… За що мусить покарати. Якщо не він сам, то весь його рід! Його рід!
Дафну охопив страх перед ненавистю, що вирувала в його словах, читалася на обличчі. «Я мушу помститися. За все!», — було написано на ньому.
Ще більше злякалася вона, коли він раптом наблизився до неї майже впритул і процідив крізь зуби, дивлячись їй у вічі:
— Але ж сміється той, хто сміється останнім! І я посміюся. Він боявся більше смерті думки, що його титул може перейти до такого, яким вважав мене, — до заїки та дебілу. Але я вчиню гірше. Він перевернеться у могилі, коли дізнається…
— Саймон! Будь ласка, припини. Мені страшно… Заспокойся…
Тепер їхні ролі змінилися: вже не він, а вона вмовляла заспокоїтись.
— Ні! — крикнув він так, що вона здригнулася і злякалася, що почують слуги. — Ні, слухай мене! Або йди!.. Їй хотілося так зробити, але вона пересилила себе і тільки про всяк випадок трохи наблизилася до дверей.
— Звичайно, я незабаром зрозумів, — продовжував він уже спокійніше, — і оточуючі допомогли мені в цьому, що я не ідіот, не божевільний. Та й батько… мені все життя важко вимовляти це слово… він теж це знав. А тому заспокоївся, вважаючи, що рід Гастінгсів буде збережено.
Дивна усмішка майнула на його обличчі. Жорстока, мстива. Такої вона ніколи раніше не бачила і вже зрозуміла, що скаже Саймон. Він сказав:
— Проте рід Гастінгсів помер у мені… Цього він не міг знати. Про це не здогадувався. Але він зник у мені, у моїй душі, у серці і не буде продовжений. Бо навіть мої родичі… їх так боявся батько… вони всі жінки. Гастінгсів більше немає. — Він знизав плечима і розсміявся різким неприємним сміхом. — У мене тільки двоюрідні сестри, кузини… А я, єдина його надія, не виправдаю його марнославних сподівань… Від мене він не отримає потомства.
Дафна вже відійшла від дверей, зрозумівши, що загрози для неї немає, і зневажаючи себе за хвилинний страх. Вона раптом згадала листи, які вручив їй старий герцог Мідлторп. Листи батька до Саймона. Вона так нічого й не сказала про них і не знає тепер, чи взагалі треба говорити. Але, можливо, якраз у них батько шкодує про свою поведінку, кається, вибачається?
— Може, твій батько перед смертю відчув докори? — Невпевнено сказала вона. — Муки совісті?
— Це вже нічого не означає, — відповів Саймон. — Після моєї смерті рід Гастінгсів припинить своє існування. Про нього забудуть. І це д-доставить мені р-радість.
З цими словами він вийшов. Але не через двері до коридору, близько до якої стояла Дафна, а через свою туалетну кімнату.
Дафна, знесилена, опустилася в крісло, як і раніше, продовжуючи кутатися в простирадло, зірване з ліжка.
Що робити? Що їй тепер робити?
Вона відчувала тремтіння у всьому тілі і зрозуміла, що її трясуть ридання. Тихі, безмовні, без жодного стогін.