Їм знадобився цілий ранок і більша частина дня, щоб оточити кабана й виманити його з укриття. Вони здійняли стільки шуму, скільки змогли — влаштували гучний рейвах, стукаючи своїми списами об щити, — але ніхто з присутніх не відчув, що кабан, змушений іти у напрямку комори, хоч трохи злякався. Час від часу він розвертався, виривався й кидався на одну частину шеренги, лякаючи всіх у ній мало не до смерті, а потім знову повертавсь у напрямку комори, опустивши бивні й видаючи звуки, схожі на тріумфальний та глузливий сміх.
— Коли він це робить, життєво важливо, щоб наш стрій тримався! — наказав Ойней.
— Йому це легко казати, він верхи на коні й далеко позаду, — сказала собі під ніс Аталанта. Вона з презирством дивилась, як цар ковтнув із рогу вина. Мелеагр, який був біля неї, здавалося, здогадався, про що вона думала.
— Зі старого вже ніякий воїн, але він чудовий керівник, — сказав він. — Він приніс цьому регіону мир і процвітання.
— Поки не забув про велику богиню Артеміду, — нагадала Аталанта.
— Що ж, це так... Дивися, дивися вперед! Це працює, план працює!
І справді, вепр, здавалося, перестав кидатися врізнобіч і повільно рушив до зруйнованої комори. Вони почули, як його ратиці почали шкрябати і ковзати, коли зустрілися з кам’яними плитами, що лежали на підлозі. Перший ряд гончих псів, чия впевненість різко зросла, засунув у комору свої голови, що гарчали, з оголеними іклами, з яких стікала слина. Ці звуки та видовище могли викликати у будь-кого страх перед зустріччю з Аїдом, але кабана це, здавалося, тільки змусило протверезіти щодо його ситуації. Раптом він із неймовірною швидкістю кинувся вперед, опустивши голову. Він різко підняв своєю пащею головну гончу, а його лівий бивень пройшов прямо через горло собаки та вийшов із її черепа.
Вепр знову опустив свою голову. А тоді різко підвів її, розпоровши боки другого гончака.
Третій, четвертий та всі інші гончаки в зграї не потребували подальшого запрошення, щоб з переляку здійняти гучне виття й у паніці втекти, щоб, тремтячи, сховатися між ніг своїх господарів.
Тепер мисливці приготувалися до боротьби з кабаном. З кінчиків вепрячих бивнів звисали шматки м’яса і хутра, а його щетина була просочена кров’ю. Його очі, як усі присягалися потім, горіли, мов яскраві вуглини. Їхнє люте помаранчево-червоне світло було по черзі спрямоване на кожного чоловіка й одну жінку, які його оточили.
— Нумо, час настав! — вигукнув Мелеагр, накидаючи на кабана мисливську сітку.
Вепр частково заплутався в ній, але був таким розлюченим, що перевернувся на спину й почав махати ногами та смикати головою, сподіваючись звільнитися. Це було вперше, коли він продемонстрував хоч якусь свою вразливість, тож це видовище додало мисливцям сміливості. З гучними вигуками і криками герої один за одним кидалися з сокирою, мечем, списом і кинджалом на розлюченого звіра. Його інстинктом було колоти ворогів у пах і живіт. У повітрі літали розірвані статеві органи та кишки. Всюди була кров. Жалібно лунали крики хоробрих героїв, які кинулися на смерть.
Ніхто не був більш безстрашним за Пелагона, Гілея, Гіпаса й Енесіма — вони були першими мисливцями, які вступили у бій, і були миттєво розтерзані на шматки за свою хоробрість. Пелей кинув спис зі свого укриття в гущавині, але той поцілив і смертельно поранив царя Фтії Еврітіона, одного з найвідданіших аргонавтів.
Це був, як у буквальному, так і в більш широкому розумінні, справжній хаос.
Уже й так демотивовані виглядом стількох убитих добрих воїнів, мисливці сприйняли випадкову смерть Еврітіона як погану прикмету і почали думати про відступ. Вепр, відчуваючи перемогу, підвів свою голову, понюхав повітря й кинувся на Нестора, царя Пілоса, який навіть у свої середні роки вже вважався наймудрішою людиною у відомому світі. Певна річ, він був достатньо мудрим, аби розуміти, що голосіння та крики його не врятують, тому він просто зупинився і звів свої очі до небес.
Аталанта виступила з-за його спини й гукнула:
— Падай, Несторе! Вниз — зараз же!
Нестор кинувся на землю в ту саму мить, коли стріла вилетіла з лука Аталанти, пройшла крізь те місце, де щойно було серце Нестора, і пронизала горло атакуючого вепра.
Алкон, гарячий син як царя Гіппокоона з Амікла, так і Ареса, бога війни, підвівся на ноги і махнув своїм списом. Повернувшись до своїх товаришів, він крикнув:
— Ганьба нам, брати. Це не робота для жінки. Покажімо світові, на що здатен чоловік!
Він повернувся назад і якраз побачив, як кабан, із шиї якого стирчала стріла Аталанти, опускав свою голову для наступної атаки. Поки Алкон піднімав свій спис, звір вже був на ньому. Обидва бивні увійшли йому в живіт. Тепер кабан підвів своє рило й виконав щось на зразок моторошного танкý, тягаючи Алкона навколо, поки його бивні все сильніше роздирали тіло мисливця, аж поки всі нутрощі бідолашного юнака не випали з нього, утворивши на кам’яній підлозі комори червоний та слизький круг.