221 Інша версія цієї історії стверджує, що Хрісиппа убили його зведені брати Атрей і Тієст, які розлютилися через те, що їхній батько любив його більше за них. Еврипід написав п’єсу про життя та долю Хрісиппа, яка, на жаль, була втрачена.
Син Лая та Іокасти вб’є свого батька.
Що ж, цьому не бувати. Пророцтво, яке попереджало Акрісія Аргоського, що він буде вбитий своїм онуком, було досить поганим, але це... Так, Акрісій справді загинув од руки свого онука, героя Персея, навіть якщо це був нещасний випадок; але Акрісій, подумав Лай, був дурнем. Він знайшов би більш надійний спосіб перемогти оракула, ніж зачинити немовля в дерев’яній скрині й кинути її в море. Він наказав би відрубати голову паскуднику, і на цьому все б закінчилося. Проте, можливо, буде безпечніше взагалі триматися подалі від шлюбного ложа.
Але Лай був чоловіком, вино було вином, а Іокаста була красунею. Наступного ранку після великого бенкету він ледь міг пригадати, що провів із нею пристрасну ніч; але коли через дев’ять місяців вона подарувала йому крихітного сина, він почав розуміти дилему Акрісія. Убити власного сина означало б викликати жахливу лють фурій. Він сів на трон і погладив свою бороду. А згодом послав за своїм найвірнішим слугою Антимедом.
— Візьми цю дитину і залиш її на найвищій точці гори Кітерон.
— Так, мій повелителю.
— І ще, Антимеде, про всяк випадок прив’яжи її до схилу пагорба. Я не хочу, щоб вона кудись відповзла, розумієш?
Антимед вклонився й зробив, як йому було наказано: проштрикнув ноги немовляти залізними кайданками і прикував їх до кілка, який він глибоко встромив у землю.
Невдовзі на пагорбі з’явився пастух на ім’я Форбас, якого привабив лемент малюка.
— Мої милосердні боги! — вигукнув він, розбиваючи кайдани каменем і гойдаючи на руках немовля, яке голосно ридало. — Хто міг зробити таку жахливу річ?
Малюк кричав і верещав.
— Тихіше, крихітко. Я не можу забрати тебе до себе додому. Прості селяни не поводяться так із дітьми. Лише великий та могутній правитель міг учинити так жорстоко. Ні, я не смію тебе залишити.
Так сталося, що того дня у Форбаса гостював його друг із Коринфа, ще один пастух. Цей друг, якого звали Стратон, був радий забрати з собою додому покинутого на горі малюка.
Повернувшись до Коринфа, Стратон подарував немовля своєму царю Полібу й цариці Меропі. Будучи довгі роки бездітними, вони усиновили немовля й виховали його як власного сина. Через шрами від кайданів, якими його прикували до землі, вони назвали його Едипом, що означає «розпухла нога».
Тож Едип ріс далеко від рідних Фів, нічого не знаючи про своє справжнє походження. Його життя могло б скластись, як у будь-якого привабливого, розумного та гордого принца — ще й такого, якому завжди потурали його люблячі батьки, — якби не розлючений товариш по чарці, який завжди заздрив його популярності й невимушеній зверхності. Одного вечора вигляд красивих молодих панянок, які стояли в черзі за увагою Едипа, звів юнака з глузду.
— Вони ведуться на тебе лише тому, що думають, що ти принц, — випалив він, випивши забагато вина.
— Що ж, — усміхнувся Едип, — я знаю, що це несправедливо, але так сталося, що я принц, і я мало що можу з цим удіяти.
— Ти можеш думати, що ти принц, — глузував його друг. — Але насправді ні.
— Прошу?
— Ти — безрідна селянська сирітка, не більше.
Інші члени їхньої компанії намагалися змусити його замовкнути, але алкоголь і заздрість узяли гору.
— Цариця Меропа завжди була безплідною, це всім відомо. Безплідною, як Лівійська пустеля. Тебе усиновили, друже. Ти не більш королівський принц, ніж я. Напевно, навіть менш. Запитай своїх так званих батьків, звідки у тебе ці шрами на ногах.
Інші друзі кинулися рятувати ситуацію.
— Не слухай його, Едипе. Він не розуміє, що верзе. Ти ж бачиш, який він п’яний.
Але Едип чітко прочитав страх у їхніх очах. Після безсонної ночі він пішов до царя та цариці, щоб вони відкинули його сумніви.
— Певна річ, ти наш син! Чому ти таке питаєш?
— А шрами на моїх щиколотках?
— Це були складні пологи. Тож їм довелося витягати тебе з моєї утроби кліщами.