— Його життєвий шлях добіг кінця.
— Він мертвий?
— Смерть колись прийде до нас усіх, мілорде. Його життя було довгим і сповненим благословеннями.
— Як він помер?
— У своєму ліжку, мілорде. Цариця Меропа тримала його за руку до його останнього подиху. Йому було вже далеко за вісімдесят. Настав його час.
— Ха! — сказав Едип, плескаючи в долоні. — От вам і оракули. Не будьте такими шокованими, — швидко додав він. — Мене переповнив сум, щойно я почув про смерть свого батька. Він був чудовою людиною та мудрим царем.
Іокаста взяла його за руку й прошепотіла своє співчуття.
— Чи можу я сподіватися, ваша величносте, — сказав гонець, — що ви повернетеся зі мною до Коринфа на похоронну церемонію? І що ви займете трон? Цариця Меропа дуже бажає цього.
— Як там моя мати?
— Сповнена скорботи через втрату свого чоловіка, а також через втрату свого сина. Молодого принца, який одного разу пішов і не повернувся.
— Я багато разів писав їй, — сказав Едип. — Але є глибокі та таємні причини, чому моєї ноги, можливо, більше ніколи не буде в Коринфі.
— Народ бажає бачити вас царем, ваше величносте.
— Немає ніяких причин, чому ти не можеш царювати у Фівах та Коринфі одночасно, — сказала Іокаста. — Подвійні королівства вже існували раніше. Поглянь на Арголіду.
— Хіба не було б чудово, якби ти царював одразу над двома великими містами?
— Ні, поки моя мати жива, — відрізав Едип.
Здивований погляд Іокасти змусив його все пояснити дружині.
— Оскільки ми раніше вже говорили про оракулів, ти маєш знати ось що. Коли я був юнаком, я відвідав Дельфи, і мені сказали, що мені судилося вбити свого батька та... ділити ложе з матір’ю. Очевидно, що частина пророцтва про вбивство батька не відповідає дійсності, але я не можу ризикнути повернутися в Коринф і якимось чином виконати другу частину пророцтва. Чи можна взагалі уявити щось настільки мерзенне?
— Але ти завжди казав мені, що краще керуватися тверезим розумом, аніж пророцтвами.
— Знаю, знаю, і мій розум каже мені, що це все нісенітниці; але навіть якщо ймовірність здійснення цього пророцтва неймовірно низька, сам злочин є настільки неймовірно жахливим, що варто зробити все, щоб його уникнути.
— Але ж мілорде, мілорде! — Гонець вразив їх обох тим, що підскочив, заплескав у долоні та аж засяяв від радості. — Вибачте мене, але у мене є чудова новина, яка полегшить ваш тягар. Ви в безпеці, у повній безпеці від такого злочину. Бо Меропа не ваша мати!
— Не моя мати? — Едип витріщився на нього. Він згадав того п’яного дурня, чиї глузування багато років тому вкололи його на шляху до Дельф: «Ти не більш королівський принц, ніж я... Тебе усиновили, друже».
— Ні, мілорде, — сказав посланець. — Я можу все вам пояснити. Та й хто зможе це зробити краще за мене? Є вагома причина, чому я хотів бути тим, хто принесе вам новини про смерть царя Поліба, чому я хотів поглянути на ваше обличчя. Розумієте, це я вас знайшов.
— Хто мене знайшов? Поясніть усе.
— Мене звуть Стратон, мілорде, і раніше я був пастухом. Багато років тому я був у гостях у Форбаса, пастуха, якого я добре знав; він пас отари на горі Кітерон, що на кордоні з Аттикою. Одного дня Форбас побачив там жахливе видовище. Дитину, яку залишили на горі помирати.
Іокаста застогнала.
— Так, ваша величносте. Від цього видовища можна було розплакатися. Бо цього бідолашного малюка прикували до схилу пагорба. Він був у кайданках, якими проштрикнули його щиколотки...
Іокаста схопилася за руку свого чоловіка.
— Не слухай його, Едипе. Не слухай! Ідіть геть, пане. Залиште нас. Ця історія ніщо. Як ви смієте говорити нам таку огидну брехню?
Едип відштовхнув Іокасту.
— Ти збожеволіла? Я все своє життя на це чекав. Продовжуйте...
Іокаста з диким криком вибігла з кімнати. Едип не звернув на це уваги і схопив Стратона за його туніку.
— Ця дитина, що з нею сталося?
— Форбас віддав малюка мені, щоб я за ним приглянув. Коли настав час мені повертатися до Коринфа, я взяв його з собою. Цар Поліб і цариця Меропа почули про це й попросили забрати його до себе в палац. Я з радістю віддав його... вас...
— Мене? Цією дитиною був я?
— Так, мілорде. Боги віддали вас в мої руки і привели вас до Коринфа. Рани на щиколотках зажили, і ви виросли гарним хлопчиком, шляхетним принцом. Я завжди так пишався вами, так пишався.
— Але ким тоді були мої справжні батьки? — Руки Едипа так скрутили туніку Стратона, що старий ледь не задихнувся.
— Я ніколи не знав цього, мілорде! Ніхто не знає. Вони точно не були хорошими людьми, адже прикували вас до схилу гори і залишили там помирати.