— Мені більше нічого додати. Я залишив Фіви. Я не хотів служити Креонту. Я завжди був відданий Лаю та Іокасті. Коли я почув, що замість Лая став правити молодий чоловік — ви, — я подумав, що, можливо, ви — його син, якого нарешті вдалося знайти, але потім я почув, що ви одружилися з царицею, і зрозумів, що цього не може бути.
— Його син? — запитав Едип. — Але у Лая й Іокасти не було дітей.
— Ах, це вона вам таке сказала? У них був один син, але вони не могли його залишити у себе.
— Що ви таке кажете? — Едип потрусив Антимеда за плечі. — Що ви таке кажете?
— Що ж, можу вам усе розповісти, — сказав Антимед. — Мені вже недовго залишилося жити, і я не хочу постати перед суддями Підземного світу з нечистою душею. Оракул попередив Лая, що його уб’є його власний син; тож коли в Іокасти народився хлопчик, він віддав немовля мені, наказав прикувати його до схилу пагорба на горі Кітерон і... О, милосердні боги!
Тепер настала черга Антимеда витріщатися на царя.
— Більше нічого не кажіть. Ні, ні...
З іншої частини палацу до них долинули жахливі крики. У ту мить, коли Стратон розповів свою історію про те, як забрав немовля Едипа з гори Кітерон і приніс його до Коринфа, Іокаста зрозуміла жахливу правду й покінчила з собою. Коли Едип рушив за криками до її спальні, він побачив її тіло, що звисало зі стелі, а під ним плакали їхні доньки. Він відправив їх із кімнати.
Все було зрозуміло. Він був убивцею Лая, який приніс чуму до Фів. Це було досить жахливо й само по собі. Але тепер він знав, що вся правда глибша, темніша і ще більш нестерпна. Лай був його батьком. Він узяв собі за дружину свою матір Іокасту, і вона народила від нього чотирьох дітей. Він гучно й публічно шукав правду і хвалився, що обов’язково її знайде, але, як і попереджав його сліпий Тіресій, він не зміг її розгледіти відразу. Він був забруднювачем. Осквернителем. Він був хворобою.
Він хотів убити себе, але як він міг на це наважитися? Припустимо, що він зустріне свою матір-дружину Іокасту в Підземному царстві? Чи батька, якого він убив? Він не міг зустрітися з ними. Принаймні не зараз. Аж поки його не буде покарано за його невимовний злочин.
Він простягнув руку, витягнув із сукні Іокасти дві довгі золоті шпильки і загнав їх собі в очі.
Післяміф
Якщо вам здалося, що попередня сцена звучить так, наче вона була створена драматургом, це тому, що я вільно (надто вільно, як дехто може подумати) позичив цей епізод із п’єси Софокла «Цар Едип»227 — мабуть, найвідомішої з усіх класичних грецьких трагедій. Як і майже в кожному міфі, існують різні варіанти сюжетних ліній, але найчастіше розповідається та переказується саме та версія, яка дійшла до нас завдяки Софоклу.
227 «Едип Тиран» у грецькому оригіналі, але цій п’єсі часто дають помилкову латинську назву «Едип Рекс» (тобто «Едип Цар»). Я був абсолютно жахливим Едипом у постановці цієї трагедії (переклад В. Б. Єйтса) на фестивалі «Единбурзький фріндж» 1979 року. Нещасні громадяни Единбурга досі згадують про це тихим, недовірливим тоном. Одним із найвідоміших подвигів Лоуренса Олів’є була його роль царя Едипа, що чергувалася з роллю містера Паффа в «Критику» Шерідана. Кажуть, що крик Олів’є в образі Едипа, коли він раптом усвідомлює всю правду про себе — весь каскад істин, — був одним із найбільш визначних моментів у історії театру. Про мій виступ так ніхто не каже.
Креонт зайняв фіванський трон, а сліпий Едип пошкандибав на трьох228 у самовигнання, залишивши місто разом зі своєю вірною донькою Антигоною. Ще дві п’єси, «Едип у Колоні» та «Антигона», становлять так званий «Фіванський цикл» Софокла і розповідають про подальші епізоди з життя Едипа та його родини. У трагедії «Едип у Колоні» сліпий цар перебуває під опікою Тесея та помирає в Афінах, заповідаючи місце своєї смерті афінянам як благословення, що буде гарантувати їм перемогу в будь-яких майбутніх війнах із Фівами.
228 Третій стан людини в загадці Сфінкса.
Два великі суперники Софокла Есхіл та Еврипід229 теж виявили, що однаково не в змозі встояти перед драматизацією цієї спокусливої та заплутаної історії. Есхіл написав свій власний «Фіванський цикл», що складається з трьох окремих трилогій: п’єси «Лай» та «Едип» було втрачено, але «Семеро проти Фів» (де описується боротьба між синами Едипа Етеоклом і Полініком за трон Фів після смерті їхнього батька) дійшла до нашого часу, хоча й рідко ставиться у театрах, бо її зазвичай вважають слабкою в драматичному плані та перевантаженою нудними діалогами230.
229 Вони були буквальними суперниками, оскільки їхні п’єси подавалися на конкурс, а потім у театрі ставили тільки ті тексти, що здобували приз.