230 Існував також четвертий твір Есхіла — комічна п’єса-компаньйон або сатирична п’єса під назвою «Сфінкс». Тож іноді їх разом називають «Едиподеєю» Есхіла.
Надзвичайно багатослівний, плідний і продуктивний Еврипід написав трагедію «Едип», яку було втрачено231, тоді як його «Фінікіянки» розповідають про той самий епізод, який Есхіл висвітлює у п’єсі «Семеро проти Фів». Літературознавці зробили висновок, що в «Едипі» Еврипіда Іокаста не вчиняє самогубство, а Едип був осліплений не ним самим, а мстивими фіванцями, вірними пам’яті Лая.
231 Іноді я мрію про те, що велика знахідка поверне нам тисячі великих творів давнини, які було втрачено. Багато творів було знищено під час катастрофічної пожежі (або пожеж) в Александрійській бібліотеці в Єгипті, але хто знає, можливо, одного дня буде знайдено величезне сховище рукописів. До нас, наприклад, дійшло вісімнадцять чи дев’ятнадцять п’єс Еврипіда, але відомо, що він написав майже сотню. З вісімдесяти творів Есхіла збереглося лише сім, а також до нас дійшло всього сім п’єс Софокла зі ста двадцяти відомих назв. Майже кожен персонаж, якого ви зустрічаєте під час читання грецьких міфів, мав п’єсу про себе, яку написав один, другий або кожен із трьох великих афінських майстрів. Втрату такої кількості їхніх творів можна вважати найбільшою грецькою трагедією з усіх.
В інших версіях цього міфу Едип одружується з Іокастою, але у них немає дітей. Після того, як він дізнається правду про себе, він розлучається з нею та одружується з Евріганеєю (яка, можливо, була сестрою Іокасти), і саме від неї він має чотирьох дітей. У цій версії Етеокл, Полінік, Антигона й Ісмена чисті від пороку інцесту.
Хоч як би вони були зачаті, основні лінії історії розповідають нам, що після того, як Едип вирушив у вигнання, його сини Етеокл і Полінік посіли трон Фів, і кожен із них правив по черзі. Звісно, брати є братами, тож усе пішло не так. Етеокл відмовився віддати трон, коли настала черга його брата. Тоді розгніваний Полінік вирушив до Аргоса, щоб зібрати армію, яку очолили сім чемпіонів, так звана Сімка проти Фів, але всі вони гинуть під час невдалого штурму міських мурів. Полінік та Етеокл убивають один одного в битві, і Креонт, який по праву стає наступним царем, постановляє, що тіло Полініка, якого він вважає більш винним із них двох, не має бути поховано належним чином. Антигона, засмучена думкою про те, що душу її брата буде позбавлено спокою, намагається накрити його труп, але її ловлять на місці злочину. Креонт засуджує її до смерті за непокору і зачиняє дівчину в печері. Хоча в останню хвилину він змінив свою думку і наказав її звільнити, але було вже занадто пізно. Вона повісилася.
Наприкінці драматизації Софоклом цього міфу Антигона та її наречений Гемон (рідний син Креонта) обоє закінчують життя самогубством. Дізнавшись про це, дружина Креонта Еврідика також убиває себе. Прокляття, що лежало на фіванському царському домі, було безжальним, і греки, здавалося, були нескінченно зачаровані ним.
Як добре відомо, Зиґмунд Фройд бачив у міфі про Едипа втілення своєї теорії про те, що маленькі сини прагнуть близьких та ексклюзивних стосунків зі своїми матерями, включно з (несвідомими) сексуальними стосунками, і ненавидять своїх батьків за те, що вони стають між цим ідеальним союзом матері та сина. Часто відзначають іронію в тому, що з усіх чоловіків у історії людства Едип якраз був тим, хто найменше претендував на Едипів комплекс. Він покинув Коринф, тому що навіть думка про секс із його (як він тоді думав) матір’ю Меропою була для нього огидною. Більше того, його потяг до Іокасти був дорослим (а інцестуальний елемент їхніх стосунків був абсолютно ненавмисним), а також він виник вже після вбивства його батька Лая, яке само по собі було випадковим і абсолютно не пов’язаним із будь-якими дитячими ревнощами сексуального характеру. Проте жодна з цих деталей не змусила Фройда відступити.
Окрім його перемоги над Сфінксом, Едипа мало що пов’язує з іншими героїчними постатями Стародавньої Греції. Сьогодні він вражає нас як сучасний трагічний герой і політичний звір; і важко уявити, як він потискає руку Гераклу чи приєднується до екіпажу «Арго». Багато вчених і мислителів, зокрема Фрідріх Ніцше у своїй книзі «Народження трагедії», бачили в Едипі персонажа, який створює на сцені конфлікт у серцях афінян (і всіх нас) між розсудливим, математично грамотним громадянином і трансгресивним кровним злочинцем; між мислячою та інстинктивною істотою; між Над-Я та Воно; між аполлонічними та діонісійськими імпульсами, які борються всередині кожного з нас. Едип виступає детективом, який використовує всі сфери дослідження, якими так пишалися афіняни, — логіку, цифри, риторику, порядок і відкриття — лише для того, щоб відкрити правду, яка є невпорядкованою, ганебною, трансгресивною та тваринною за своєю природою.