— Але у нас немає зброї.
— Я подивлюся, що можна з цим зробити.
— Це так добре з вашого боку, що ви посіяли зерно надії, але... Великий Зевсе, що це було? — Капітан замовк і озирнувся навкруги з виразом жаху на обличчі.
До їхніх вух із глибини палацу долинув звук, якого вони ще в житті не чули. Він почався як глибоке, скорботне ревіння, а потім переріс у голосний, лютий рик.
Тесей поклав руку на плече морського капітана.
— Наш друг Мінотавр прокинувсь і кличе свій сніданок.
Поки він це говорив, двері відчинились, і до камери увійшло четверо солдатів, а за ними тупав повний і самовдоволений капітан варти.
— Вставай! Вставай, зграє! — гаркнув він, походжаючи довкола і штовхаючи в’язнів ногами. — Давайте поглянемо... Кого нам сьогодні обрати, га? — Молоді афіняни відступили до стіни й намагалися бути невидимими. — Ти! — капітан тицьнув вказівним пальцем у Тесея. — Так, ти. Іди за мною.
Інші афіняни намагалися приховати своє природне відчуття полегшення від того, що їх пощадили, вигукуючи зовсім не переконливі фрази приголомшеного горя:
— Ні, ні! Тільки не принц Тесей!
Один навіть наважився крикнути: «Візьміть мене! Візьміть мене замість нього!», але Тесей їх заспокоїв.
— Мої сміливі друзі, — сказав він. — Я йду охоче і радо назустріч своїй долі. Не бійтеся, ми знову зустрінемось і ще посміємося над цим спогадом.
Капітан варти штовхнув його до дверей. Тесей затиснув клубок ниток під пахвою і сподівався, що неприродне положення його руки можна буде пояснити страхом.
Поки вони йшли темним коридором, капітан кинув на нього довгий косий погляд.
— Чим ти тоді засмутив принцесу Аріадну, га? Вона благала мене першим відвести до лабіринту «того високого хлопця з мідним волоссям». Що ти їй сказав?
— Не можу уявити.
— Мабуть, щось таки сказав.
— Можливо, це через те, як я на неї дивився.
— Що ж, ти незабаром заплатиш за це.
Вони підійшли до гігантських бронзових воріт, в яких були встановлені менші двері, які й відчинив капітан.
— Заходь, друже. Якщо ти зможеш знайти дорогу назад до цих дверей, що ж, тоді... але цього ще ніхто й ніколи не робив і ніхто й ніколи не зробить. — Він штовхнув Тесея за поріг. — Передавай Людині-бику мої вітання.
Двері зачинилися за ним, і Тесей опинився у темряві. Це була не цілковита темрява; далеко вгорі, на рівні даху, були ґрати, які пропускали достатньо місячного світла, щоб можна було розрізнити вогкі краї та кути проходу, в якому він опинився.
Він трохи постояв, дозволяючи своїм очам звикнути до цих нових умов. Лінія світла вказала йому на маленькі двері, через які він увійшов. Він спробував потягнути за ручку. Двері були незамкнені!
— О ні, друже, — пролунав глузливий голос капітана варти. — Я залишаюся тут, доки не буду певен, що ти пішов.
Тесей відчув, як перед ним грубо зачинили двері. Нічого, на цьому боці дверей була клямка, на яку можна було намотати кінець нитки.
Тепер він повернувся й пішов геть від дверей, розмотуючи за собою нитку.
Це було не схоже на жодний інший досвід, який він пережив раніше. Спершу він відчув, що підлога підіймається, потім він повернув за ріг, і вона нахилилася вниз. Він сіпнувся від несподіванки, коли побачив постать чоловіка, який непомітно підкрадався до нього. Він розсміявся, коли зрозумів, що це було його власне відображення у панелі з полірованої бронзи. Це повторилося ще чотири рази, поки він ішов далі. Кути та глухі заглиблення у стінах збивали його з пантелику. В якусь мить він був упевнений, що зробив повне коло, та все ж сильніший запах та похила підлога, що продовжувала спускатися вниз, дали йому зрозуміти, що цього не могло бути.
Його вуха стали вловлювати віддалені звуки, які ставали все гучнішими, чим далі він просувався: пирхання й тупотіння, гавкіт, рохкання й гарчання. У тому, як виривалося гарчання й хрокання, було щось сумне, і це нагадало Тесеєві про... Він уже був близько до того, щоб пригадати це, аж раптом наступив на щось, що хруснуло під його ногами. Він нахилився й підняв з підлоги людське ребро, а потім іще одне і ще одне.
— Астеріоне, о Астеріоне! — покликав він. — Я вже йду за тобою...
Він притулився до стіни й оглянув довгий коридор, із якого йшло більше світла, ніж він бачив за останні пів години. Місячне світло лилося крізь високий дах, відкритий до неба, у те місце, що, на його думку, мало бути серцем лабіринту. Він стільки разів повертав; він піднімався і спускався більше разів, ніж міг пригадати, і майже зіштовхнувся з дюжинами дзеркал і тупиків. Здавалося, він кілька разів повертався назад і повторно проходив свій шлях, петляючи вгору, вниз і вздовж тих самих проходів, але — якщо вірити підказці, яку він залишав за собою, нитці, — це була тільки ілюзія. Геніальність цієї конструкції, здавалося, полягала те тільки в її видимій складності, а й у тому, як вона викривляла реальність. Лабіринт викликав паніку та підривав віру в себе.