Він відрегулював шкіряні ремінці на крилах свого сина так, аби вони сиділи рівно й прямо, і взяв його за плечі.
— А тепер послухай мене, Ікаре. Ми полетимо над морем до Афін, де, я впевнений, Тесей радо зустріне нас. Але будь обережним під час польоту. Якщо будеш летіти надто низько, хвилі намочать твої крила, і вони затягнуть тебе під воду. Якщо ж підлетиш надто близько до сонця, тепло його променів розтопить віск, що скріплює пір’я, ти мене зрозумів?
— Певна річ, — відповів Ікар, підстрибуючи від хвилювання. — Не дуже низько, не дуже високо.
— Отже, тоді я піду першим?
— Не хвилюйся, тату, — вигукнув Ікар, кидаючись до вікна, — я все зрозумів. Еге-гей!
Він вистрибнув і почув позаду голос свого батька.
— Розправ свої крила! Розправ їх! Познайом їх із повітрям.
Він зробив, як йому сказали, й одразу відчув, як потік повітря обійняв крила і підняв його. Він летів! Його крила впіймали вітер, і він знав, що вони утримають його там. Його батько мав рацію, повітря було твердою річчю. Він навчився використовувати руки, щоб змінювати свій курс. Найменший його рух — це все, що було потрібно, щоб керувати польотом. Під ним хвилювалося зморшкувате море, що обіймало берегову лінію Криту, єдиного дому, який він коли-небудь знав. Раптом перед ним з’явився батько, розправивши свої власні крила.
— Стовпи теплого повітря, що підіймаються зі скель знизу, наразі затримують нас, — крикнув він. — Після того, як ми опинимося над відкритим морем, ми зможемо ширяти й ковзати, ширяти й ковзати в повітрі.
— Мов чайки?
— Так, мов чайки. Рушай за мною, Афіни в цьому напрямку. І пам’ятай...
— Я знаю — не надто високо, не надто низько, — засміявсь Ікар.
— І не забувайте про це.
— Овва! — раптом здивовано вигукнув Ікар, коли чайка пролетіла просто перед його носом. Він зібрався і пірнув за батьком.
Далеко внизу Тесей подивився вгору й побачив, як Ікар летить і ширяє, занурюється та петляє.
Ікар опинився трохи віддалік від Дедала, поза зоною чутності, коли помітив далеко внизу афінський корабель із носом у формі дзьоба. «Ха-ха!» — подумав він, — «зараз я здивую їх так, що вони запам’ятають це на все життя. Але спершу трохи наберу висоту».
Він летів усе вище і вище, набираючи висоту для задуманого ним пікірування. Зараз він опинився настільки високо, що ледве міг бачити корабель Тесея внизу, так високо, що... так високо, що йому стало жарко. Він стривожено скрикнув, коли з його крил почало випадати пір’я. Віск танув! Він перевернувся так, щоб його голова дивилася вниз, бажаючи пірнути якомога далі від сонця, але було вже надто пізно. Пір’я кружляло навколо нього, як сніг, і він почав падати. Повітря, тепер холодне й тверде, безжально било його тіло. Він почув крик свого батька. Але нічого не міг вдіяти. Море мчало на нього. Можливо, якщо він складе руки перед собою, то йому вдасться безпечно зануритися під воду, а тоді випірнути на поверхню.
Дедал глянув униз у безсилому розпачі. Він знав, що з такої висоти поверхня моря буде такою ж твердою, як гранітне ложе. Він дививсь, як тіло розбивається об хвилі, й знав, що кістки його сина будуть розбиті на маленькі шматочки, а життя миттю відлетить із нього.
— О Ікаре, Ікаре, мій любий хлопчику. Чому ти не послухався? Чому тобі захотілося полетіти так близько до сонця?
Відтоді такі трагічні голосіння, тільки з іншими іменами, лунали від багатьох поколінь батьків. Така доля безстрашних дітей — підлетіти надто близько до сонця і впасти, хоч скільки б разів їх попереджали про небезпеку. Декому вдасться вижити, але багатьом — ні253.
253 Історія Дедала та Ікара вже давно є улюбленою темою художників. Поєднання геніальності художника Пітера Брейгеля Старшого та поета В. Г. Одена подарувало нам вірш останнього «Музей витончених мистецтв», один із його найкращих творів. Також було створено багато скульптур і картин на цю тему. Моя улюблена інтерпретація цього міфу — рельєф із зображенням падаючого Ікара на стіні біля суду з питань банкрутства в Амстердамі. Рембрандт цілком міг кинути на нього свій погляд під час судових процесів проти нього, і цей рельєф міг нагадати йому про небезпеку великого честолюбства. Наскільки я знаю, він сам ніколи не малював картину Ікара, але це зробили десятки, сотні інших художників і скульпторів.
Дедал пірнув і витяг із води понівечене тіло свого сина, яке він поховав на сусідньому острові, що донині називається Ікарія. Кажуть, куріпка була свідком поховання, під час якого вона махала крилами, переможно співаючи. Пердік насолоджувався трагічною справедливістю, адже син Дедала впав і загинув так само, як Дедал убив його, скинувши з великої висоти. Вбитий горем батько блукав Середземномор’ям, а тоді нарешті знайшов роботу при дворі царя Кокала, правителя Каміка, що на півдні Сицилії.