Як і під час написання «Міфів», я намагався розповісти історії, не пропонуючи читачам свої пояснення чи тлумачення. Міфи вже дозріли для тлумачення, і я сподіваюся, ви часто ловите себе на тому, що відкладаєте книгу і розмірковуєте про те, що мали на увазі (або думали, що мали на увазі) греки, коли Хрісаор і Пегас вирвалися з відрубаної шиї Медузи, або як вони розрізняли гарпій, птахів із Острова Ареса та стімфалійських птахів. Міфи — це не кросворди чи алегорії з єдиним значенням і відповідями. Доля, необхідність, причина та провина нескінченно перемішані в цих історіях, як і в нашому житті. Вони були такими ж заплутаними для греків, якими є і для нас.
Є ті, кому подобається думати, що багато з цих міфів — перлини, які виникли навколо піщинок фактів. У минулому, навіть у античні часи, міфографи регулярно намагалися відстежити майже всі міфічні історії до якоїсь справжньої, історичної правди. Це іноді називають евгемеризмом або історичною теорією міфології. Це правда, що археологія показала, що Троя та Мікени справді існували. Настінні розписи Бронзової доби та Мінойської епохи, які знайшли на Криті, показують стрибки через бика та будівлю, схожу на лабіринт, що наводить на думку про реальність Лабіринту Мінотавра. Кентаври та амазонки розглядаються як грецьке пояснення прибуття зі сходу коней та їхніх вершників-лучників. Іншим хорошим прикладом евгемеризму є ідея про те, що «Химера», яку переміг Беллерофонт, насправді була піратським кораблем Хеймара з головою лева на носі та змієм на ахтерштевні. Існує багато можливостей для такого роду інтерпретацій, а також для більш метафізичних і психологічних спекуляцій.
Карл Юнг вважав, що міфи є продуктом нашого «колективного несвідомого». Джозеф Кемпбелл висловив це іншим способом і назвав їх «народними снами»277. Онейромантія, тобто тлумачення снів, є безкоштовною, веселою та нешкідливою забавою, але її важко довести в реальному світі. Деякі пояснення «значення» міфів можуть вас переконати, а деякі — ні. Це відкрите поле, на якому кожен може обробляти землю та збирати свій врожай.
277 А сни — «індивідуальні міфи».
Вчених і міфографів цікавить так звана «подвійна детермінація» — схильність поетів, драматургів та інших авторів приписувати причину та дію як внутрішній особистості людини, так і зовнішньому впливу, наприклад, богу чи оракулу. Якщо Афіна «шепоче вам на вухо», то це просто поетичний спосіб сказати, що вам спала на думку розумна ідея, чи з вами справді говорила богиня? Якщо хтось закохується, невже це завжди робота Афродіти чи Ероса? Коли ми п’яні та втрачаємо здоровий глузд, чи справді нами керує Діоніс? Це Геракл страждав од галюцинацій і нападів чи це Гера наслала на нього божевільний туман? Це Аполлон послав чумні стріли в Трою чи просто в місті спалахнула хвороба? Коли оракул каже царю, що його син чи онук вб’є його, можливо, це зовнішнє вираження внутрішнього страху перед батьковбивчим поваленням, від якого постраждало так багато правителів? Автори й зараз кажуть, що муза покинула їх, коли насправді вони мають на увазі те, що страждають од письменницького блоку. Чим далі ми просуваємося шкалою часу грецьких міфів од заснування Олімпу до кінця Троянської війни, і людство починає відбирати центральні ролі у безсмертних, тим важче бути впевненим у цьому. Греки історичної епохи все ще писали, що Арес дає їм мужність, а Аполлон їх надихає, коли було чітко зрозуміло, що вони не мають це на увазі буквально.
Можна розповісти багато історій — наприклад, про страждання та подвиги Геракла — майже без згадок про богів. Коли джерела пишуть, що Аполлон «дав юному герою лук і стріли», хіба це не означає, що Геракл виріс талановитим лучником? Афіні не потрібно було навчати стернових «Арго» Анкея і Тіфія, як керувати такелажем і вітрилами, напевно, достатньо було просто вірити, що вони були досить мудрими й спритними, коли користувалися ними? Їй також не потрібно було являтися й давати Гераклові брязкальце, коли він намагався позбавити Стімфалійські болота тих клятих птахів, — можливо, йому вистачило розуму й самому до цього додуматися?
Погляньмо правді у вічі, навіть сьогодні ми не можемо зрозуміти чи пояснити багато з того, що нами рухає. Візьмімо, наприклад, кохання. Сказати «вона закохалася» — значить описати таємницю. З таким же успіхом можна сказати, що «Ерос пронизав її серце своєю стрілою», як і «гамети зарухалися, гормони закипіли, виникли психологічні та сексуальні зв’язки»... Боги в грецьких міфах утілюють людські мотиви та бажання, які й досі залишаються для нас таємничими. З таким же успіхом богів можна замінити імпульсами чи комплексами. Персоніфікувати їх — досить розумний підхід, і хоча, можливо, він не дозволяє керувати ними, але надає форму, об’єм і характер неконтрольованим і незбагненним силам, які нас контролюють. Невже «суперего» та «воно» розкривають більше про наше внутрішнє «я», ніж Аполлон і Діоніс? Еволюційний біхевіоризм та етологія можуть розповісти нам більше про те, ким ми є і як ми з’явилися, за допомогою наукових фактів, але декому з нас, тугодумів, легше тримати в голові поетичну концентрацію наших рис в образах богів, демонів і монстрів, ніж в абстрактних наукових термінах. Міфи можуть бути свого роду людською алгеброю, яка робить легшими маніпуляції правдою про нас самих. Символи та ритуали — це не іграшки чи ігри, від яких ми маємо відмовитися після досягнення повноліття, це інструменти, які нам завжди знадобляться. Вони доповнюють наш науковий порив, а не протистоять йому.