Тим часом люди займаються своїми смертними справами: розвиваються, працюють, живуть, кохають і помирають у світі, все ще населеному більш-менш доброзичливими німфами, фавнами, сатирами та іншими духами морів, річок, гір, луків, лісів і полів, але також небезпечному через свою частку змій і драконів, багато з яких є нащадками первісної богині землі Геї та бога підземних глибин Тартара. Їхні нащадки, жахливі Єхидна і Тифон, породили безліч отруйних створінь-мутантів, які спустошують сільську місцевість і океани, які люди намагаються приборкати.
Щоб вижити в такому світі, смертні відчували потребу поклонятися й підкорятися богам, приносити їм жертви й лестити їм хвалою та молитвами. Але деякі чоловіки й жінки почали покладатися на власну силу духу та кмітливість. Це чоловіки й жінки, які — чи то з допомогою богів, чи то без неї — наважаться зробити світ безпечнішим для процвітання людства. Це герої.
Сон Гери
Сніданок на горі Олімп. Зевс сидить на одному кінці довгого кам’яного столу, попиваючи свій нектар і розмірковуючи про майбутній день. Одне за одним інші олімпійські боги та богині заходять, аби зайняти свої місця. Нарешті до зали заходить Гера і займає своє місце на протилежному від свого чоловіка кінці столу. Її обличчя почервоніло, волосся розпатлане. Зевс здивовано підводить на неї очі.
— За всі ті роки, що я тебе знаю, ти жодного разу не спізнилася на сніданок. Жодного.
— Так, це правда, — каже Гера. — Прийми мої вибачення, але я погано спала і почуваюся ні в сих ні в тих. Минулої ночі мені наснився тривожний сон. Дуже тривожний. Хочеш про нього почути?
— Звісно, — бреше Зевс, який, як і всі ми, боїться слухати подробиці чужих снів.
— Мені наснилося, що на нас напали, — каже Гера. — Тут, на Олімпі. Гіганти повстали, піднялися на гору і напали на нас.
— Овва...
— Але все було серйозно, Зевсе. Весь їхній рід піднявся з глибин і напав на нас. І твої громовиці виявилися для них такими ж нешкідливими, як соснові голки. Ватажок гігантів, найбільший і найсильніший із них, прийшов за мною особисто і спробував... він спробував... нав’язати себе.
— Ой леле, все це дуже сумно, — каже Зевс. — Але це був лише сон.
— Хіба? Справді? Все мало такий чіткий вигляд. Це було більше схоже на видіння. Можливо, це пророцтво. Вони вже були у мене раніше. Ти про це знаєш.
Це була правда. Роль Гери як богині шлюбу, сім’ї, благопристойності й порядку дозволяла легко забути, що вона була також наділена могутньою здатністю бачити майбутнє.
— Як усе закінчилося?
— Дивно. Нас урятував твій друг Прометей і...
— Він мені не друг, — різко перебиває її Зевс. Будь-яку згадку про Прометея було заборонено на Олімпі. Для Зевса звук імені його колись дорогого друга був схожий за відчуттями на лимонний сік на порізі.
— Як скажеш, любий, я просто розповідаю тобі, що мені наснилося, що я бачила. Знаєш, дивна річ полягає в тому, що Прометей привів із собою смертного чоловіка. І саме ця людина відтягнула від мене гіганта, скинула його з Олімпу та врятувала нас усіх.
— Чоловіка, кажеш?
— Так. Це була людина. Смертний герой. І уві сні мені було ясно, хоча я й не знаю, як і чому, але було ясно, цілком зрозуміло, що ця людина походить із роду Персея.
— Персея, кажеш?
— Персея. У цьому не може бути ніяких сумнівів. Нектар біля твого ліктя, мій любий...
Зевс передає глек по столу.
Персей.
Ім’я, яке він давно не чув.
Персей...
Персей
Золотий дощ
Акрісій, правитель Аргоса1, який не мав спадкоємця чоловічої статі для свого королівства, звернувся за порадою до оракула в Дельфах щодо того, як і коли його очікувати. Відповідь жриці була тривожною:
1 Одне з найважливіших міст-держав Стародавньої Греції. Назву, дану його народу, «аргосці», часто використовував Гомер замість слова «греки». Кажуть, що Філіп II і його син Александр Великий, хоча його називають Александром Македонським, походять із Аргуса.
У царя Акрісія не буде синів, але його вб’є його онук.
Акрісій любив свою доньку Данаю, свою єдину дитину, але більше за все він любив життя. Зі слів оракула було зрозуміло, що він має зробити все, що в його силах, аби жодний самець дітородного віку не зміг наблизитися до неї. З цією метою він наказав побудувати під палацом бронзову кімнату. Будучи ув’язненою в цій сяючій, неприступній в’язниці Даная отримувала стільки земного комфорту і жіночої компанії, скільки вона просила. Зрештою, як казав собі Акрісій, його серце не було з каменю2.