Выбрать главу

Бог знову прийшов на допомогу своєму другові, коли, через свої хвилювання з приводу залицяння та завоювання Алкести, Адмет забув про своєю відданість сестрі-близнючці Аполлона Артеміді, яка, мабуть, була більш чутливою до справжніх та уявних обрáз, ніж будь-який інший олімпієць. Вона покарала Адмета за цю недбалість, пославши змій до кімнати молодят, що трохи зіпсувало першу шлюбну ніч пари. Тоді Аполлон допоміг Адмету, навчивши його, які молитви та жертвоприношення найкраще задобрять його колючу сестру. Змії зникли, і медовий місяць продовживсь. Екстаз у кімнаті молодят перетворився на ідеальне подружнє щастя, і шлюб Адмета й Алкести виявився таким же щасливим, як і будь-який інший шлюб у Греції.

Аполлон так сильно любив Адмета, що не міг витримати думки про смерть свого улюбленого друга. Але замість того, щоб благати Зевса дарувати безсмертя його фавориту, як це робили Селена й Еос для своїх смертних коханців, Аполлон підійшов до цієї проблеми інакше. Він запросив мойр — трьох доль Клото, Лахесіс і Атропу — на Олімп і дуже сильно їх напоїв.

— Любі мойри, — сказав він їм, злегка хитаючись і невиразно вимовляючи слова, щоб створити враження, що він такий же п’яний, як і вони, — я люблю вас.

— Я теж тебе люблю, — сказала Атропа.

— Ти... гик... найкращий, — гикнула Клото.

— Я завжди це говорила, — ковтнула Лахесіс, витираючи сльози з очей.

— Я вб’ю усіх, хто скаже інакше, і закопаю їх.

— Хай йому грець, ти маєш рацію.

— Вони мертві.

— Тож, дівчата, якби я попросив вас про послугу... — сказав Аполлон.

— Кажи.

— Ввигай це важаним — вважай це виконаним.

— Тільки скажи нам.

— Мій друг Адмет. Чудовий чоловік. Принц.

— Я думала, що він цар, хіба ні?

— Ну так, він цар, — погодився Аполлон. — Але він — справжній принц.

— Це начебто має сенс, — визнала Атропа. — Принц-цар.

— Але не цар-принц?

— Суть у тому, — сказав Аполлон, не бажаючи, щоб його відволікали, — я хотів би попросити вашої допомоги, щоб його життя не було відрізане.

— Відрізати — це моя робота, — сказала Атропа.

— Я знаю, — мовив Аполлон.

— Ти хочеш, щоб я не перерізала нитку його життя?

— Я б вважав це найбільшою з усіх послуг.

— Ти хочеш, щоб він жив вічно?

— Якщо це можливо зробити.

— Ой, це дуже непроста послуга. Моя робота перерізати нитку життя. Не перерізати її... Що ж, це зовсім інша річ. Що скажете ви, сестри?

Аполлон знову наповнив їхні чаші.

— Випийте ще, поки ви думаєте про це.

Мойри склали голови разом.

— Тільки тому що ми тебе любимо, — сказала нарешті Клото.

— Сильно... — додала Лахесіс.

— Оскільки ми тебе сильно любимо, ми це дозволимо. Тільки на цей раз. Якщо твій друг... Як його звуть?

— Адмет. Адмет, цар Фер.

— Якщо Адмет, цар Фер, зможе знайти когось іншого, хто погодиться померти замість нього...

— ...тоді ми не бачимо жодної причини, чому нам потрібно нарізати його ритку...

— Розрізати його нитку...

— Те, що вона сказала.

Отже, так вони уклали угоду, яку Аполлон потім переповів Адмету.

— Тебе ніколи не заберуть до Підземного царства, якщо ти знайдеш когось, будь-кого, хто погодиться зайняти твоє місце там.

Адмет вирушив до своїх батьків. «Вони вже пережили найкраще в житті», — міркував він, — «і одне з них обов’язково погодиться, щоб його забрали раніше, якщо це означатиме моє безсмертя».

— Ти породив мене, — сказав він своєму батькові Феретові, — тож твій обов’язок полягає в тому, щоб я продовжував жити.

На подив і смуток Адмета, Ферет зовсім не бажав спів­працювати.

— Так, я породив тебе і виростив тебе, щоб ти правив цією землею, але я не думаю, що мушу помирати замість тебе. Немає жодного закону наших предків і жодного грецького закону, який би стверджував, що батьки мусять помирати замість своїх дітей. Ти був народжений, аби прожити власне життя, щасливе чи нещасне. Я дав тобі все, що потрібно для цього. Я не очікую, що ти помреш замість мене, і ти не маєш очікувати, що я помру замість тебе. Отже, ти любиш денне світло. Чому ти думаєш, що твій батько це ненавидить? Знай: ми вже давно мертві. Життя може бути коротким, але воно солодке43.

43 Частково взято з версії цієї історії афінського драматурга Еврипіда (V ст. до Р. Х.), розказаній у трагедії «Алкеста».

— Так, але ти вже прожив своє життя, а я...

— Я проживу своє життя, коли моє життя закінчиться природним чином, а не тоді, коли ти так скажеш.

Отримавши докори від власної плоті та крові, Адмет закинув сіті ширше. Раніше він ніколи не думав про безсмертя, але щойно Аполлон розповів йому, як його можливо здобути, він зробивсь одержимим цією ідеєю. Тепер він вірив, що це його право. Він думав, що буде просто знайти когось, будь-кого, хто зробить для нього цю просту річ — помре замість нього. Але виявилося, що всі люди, як і його батько, безпідставно прагнули зберегти своє життя. Зрештою на допомогу йому прийшла його віддана й любляча дружина Алкеста. Вона оголосила, що була б щаслива померти замість свого чоловіка.