— Ти це серйозно?
— Так, мій коханий, — сказала вона, спокійно поплескавши його по руці.
— Ти справді будеш щаслива зробити це для мене?
— Цілком щаслива, якщо це зробить тебе щасливим.
Було споруджено чудову мармурову гробницю, і Алкеста підготувалася до призначеного часу смерті Адмета, який тепер стане часом її власної смерті. Але коли настав цей день, Адмет радикально змінив своє рішення. Він зрозумів, як сильно він кохає Алкесту і наскільки гіршим буде його життя без неї. Тепер він чітко бачив, що тривале й нескінченне існування на самоті буде гіршим за смерть. Він благав її не йти. Але її заяву про намір зайняти його місце вже було почуто й записано долями. Вона мала померти — і вона померла.
Саме в цю мить, коли спустошений Адмет намагався якось змиритися з тим, що він зробив, Геракл завітав до його палацу.
Адмет був настільки уважним до своїх обов’язків господаря, що не зміг відмовити гостю. Він зробив усе можливе, щоб приховати свій смуток і розважити гостя з усією теплотою та щедрістю, якими він славився. Одначе Геракл не міг не помітити, що його давній друг був одягнений у чорне.
— Що ж, власне кажучи, у нас у палаці сталася смерть.
— Тоді я залишу тебе. Я завжди можу прийти іншим разом.
— Ні, ні. Будь ласка, заходь. Я наполягаю.
Геракл усе ще був невпевнений. Господарі мають свої обов’язки, але вони є і в гостей.
— Хто помер? Сподіваюся, що ще не близька тобі людина?
Адмет не хотів обтяжувати друга своїми бідами.
— Не кровний родич, я обіцяю... — сказав цар, і технічно це була правда. — Жінка з палацу, от і все.
— Що ж, у такому разі... — з цими словами Геракл увійшов до великої зали.
Його погляд жадібно впав на стіл, де був накритий похоронний бенкет.
— Я завжди казав, що ти подаєш найкраще вино та тістечка, — сказав герой, щедро наливаючи і накладаючи собі й те, й інше.
— Ти надто добрий, — сказав Адмет. — Я покину тебе на хвилинку, але, будь ласка, почувайсь як удома.
Геракл радісно взявся за справу. Він випив усе вино, що було на столі, та крикнув, щоб йому принесли ще. До нього вийшов головний господарник палацу з похмурим обличчям. Він був слугою старої школи. Навіть ризик розпалити горезвісний норов найсильнішого чоловіка у світі не міг змусити його ухилитися від своїх обов’язків.
— Як вам не соромно? — прошипів він. — Як ви можете так спокійно їсти і пити, коли в палаці така гірка жалоба?
— А чого, хай йому грець, я не можу це робити? Хто помер? Тільки якась служниця чи щось таке.
— Боги, ви тільки послухайте його! У нас забрали нашу дорогу царицю, і ви смієте називати її «якоюсь служницею»?
— Алкеста померла? Але Адмет сказав мені...
— Його величність навіть зараз у саду ридає всім своїм шляхетним серцем.
— Ох, який же я дурень!
Тепер Геракла захопив один із його періодичних нападів провини та жорстокого самоприниження. Він бив себе в груди й називав себе найбільш нечутливим блазнем, який будь-коли жив на світі, негідним бути гостем у будь-чиєму домі, дупою, клоуном, йолопом і найгіршим із найгірших. Тоді він схаменувсь і зрозумів, що має зробити.
— Я спущуся в Підземне царство, — сказав він собі під ніс, — і буду битися з усіма, хто спробує завадити мені повернути Алкесту. Присягаюся, що я зроблю це.
На щастя, такий різкий курс не знадобився. Перед своєю мандрівкою Геракл пішов віддати шану до нової гробниці Алкести. Там він знайшов бога смерті Танатоса, який прийшов, аби забрати її душу.
— Відпусти її! — заревів Геракл.
— Тобі тут нема чого робити, — сказав Танатос. — Я наказую тобі...
Геракл налетів на нього з ревом, збив безпорадного Танатоса на землю і став гамселити його кулаками.
За якийсь час Адмет залишив свої сльози в саду й повернувся до палацу.
— Де Геракл? — запитав цар.
— О, він, — посміхнувся слуга, — він пішов, щойно дізнався, що цариця мертва. Скатертиною йому дорога, скажу я вам.
У цю мить до зали ввірвався Геракл.
— Я повернувся, — сказав він, плескаючи Адмета по плечу, — і я привів друга. — Він повернувся до дверей і покликав. — Можеш заходити.
Алкеста увійшла до зали і стала перед своїм шокованим чоловіком, сором’язлива усмішка грала на її губах.