2 Римський поет Горацій у своїх «Одах» змінив бронзову кімнату на бронзову вежу, і з того часу її часто зображували як казковий мінарет у стилі Рапунцель. Однак більш ранні джерела наполягають на тому, що це була кімната зі щілинами у стелі, які пропускали всередину світло та повітря.
Він запечатав бронзову кімнату від усіх можливих загарбників, але не врахував хтивості всевидючого й усехитрого Зевса, чиє око впало на Данаю, тож він навіть зараз обмірковував, як йому проникнути в цю запечатану кімнату та дістати задоволення. Він любив цікаві виклики. За свою тривалу амурну кар’єру Цар богів перетворювався на різноманітних екзотичних істот у гонитві за бажаними жінками і, час від часу, чоловіками. Він розумів, що для завоювання Данаї він мусить придумати щось краще за звичайних биків, ведмедів, кабанів, жеребців, орлів, оленів і левів. Йому потрібно було вигадати щось більш екстравагантне...
Однієї ночі крізь вузьку щілину світлового люка її підземної кімнати пустився золотий дощ, який вилився на коліна Данаї й проник у неї3. Можливо, це була й неортодоксальна форма злягання, але Даная завагітніла й у свій час, за допомогою своїх відданих помічниць, вона народила здорового смертного хлопчика, якого назвала Персей.
3 Ми не знаємо, чи сподобався Данаї цей досвід, чи ні. Кажуть, що є люди, для кого перспектива «золотого дощу» насправді є скоріше... ну... приємною.
Проте в комплекті зі смертним здоров’ям Персея йшла пара дуже сильних легенів, і, хоч як вони старались, ані Даная, ні її помічниці не змогли заглушити плач і крики немовляти, що пробиралися крізь бронзові стіни її в’язниці аж до вух її батька, який жив двома поверхами вище.
За його гнівом, коли він побачив свого онука, було страшно спостерігати.
— Хто посмів увірватися до твоєї кімнати? Скажи мені його ім’я, і я накажу його каструвати, катувати й задушити його власними кишками.
— Батьку, гадаю, що до мене прийшов сам Цар небесний.
— Ти кажеш мені — хтось, будь ласка, заткніть пельку цій дитині! — що це був Зевс?
— Батьку, я не можу брехати, це був він.
— Дуже вірогідна історія. Це був брат однієї з твоїх клятих служниць, чи не так?
— Ні, батьку, все було так, як я сказала. Це був Зевс.
— Якщо цей шмаркач не перестане кричати, я сам задушу його цією подушкою.
— Він просто голодний, — сказала Даная, прикладаючи Персея до грудей.
Акрісій люто обмірковував усе, що сталося. Незважаючи на свою погрозу подушкою, він знав, що не існує більшого злочину за вбивство кровного родича. Убивство когось із рідні спонукало б фурій піднятися з Підземного світу й переслідувати його аж до краю землі, б’ючи його своїми залізними батогами, доки вся шкіра не злізе з його тіла. Вони не залишать його у спокої, поки він не збожеволіє. Однак пророцтво оракула означало, що він не може залишити свого онука в живих. Можливо...
Наступної ночі, подалі від очей допитливих містян, Акрісій наказав зачинити доньку Данаю та немовля Персея в дерев’яній скрині. Його солдати прибили віко гвіздками і скинули скриню зі скелі в море.
— От і все, — сказав Акрісій, обтрушуючи свої руки так, ніби він хотів зняти з себе всю відповідальність. — Якщо вони загинуть, а вони точно загинуть, ніхто не зможе сказати, що я був безпосередньою причиною цього. Винні будуть море, скелі та акули. Винні будуть боги. Це не матиме нічого спільного зі мною.
З цими негідними словами, спрямованими на самозаспокоєння, цар Акрісій спостерігав, як скриня зникає з поля зору.
Дерев’яна скриня
У вирі шалених морських хвиль дерев’яний ящик підстрибував і кидався від острова до острова й від узбережжя до узбережжя, не розбиваючись об скелі та не сідаючи безпечно на м’який пісок.
У темряві скрині Даная годувала дитину і чекала, коли настане кінець. На другий день їхнього плавання, під час якого їх постійно хитало й підкидало, вона відчула сильний крен, а потім — жахливий удар. Через кілька секунд тиші вона почула, як віко скрині скрипнуло й зсунулося вбік. До них одразу увірвалося денне світло, яке супроводжували сильний запах риби та крик чайок.
— Овва, — сказав дружній голос. — Оце так улов!
Вони потрапили в тенета рибалки. Власник голосу простягнув свою сильну руку, щоб допомогти Данаї вибратися зі скрині.
— Не лякайтеся, — сказав він, хоча насправді це він був тим, хто відчував страх. Що все це могло означати? — Мене звуть Діктіс4, а це — члени моєї команди. Ми не заподіємо вам нічого лихого. — Інші рибалки товпилися навколо, сором’язливо всміхаючись, але Діктіс відштовхнув їх. — Дайте жінці подихати. Хіба ви не бачите, що вона змучена? Несіть хліб і вино.