Выбрать главу

— Фатум, приреченість, необхідність, доля. Вони справжні. Але також справжні твій розум, воля і дух, Геракле. Ти можеш відмовитися від усього цього. Знайти собі прекрасного супутника чи супутницю, з ким ти зможеш провести решту свого життя у спокої: пасти отару, виховувати дітей і жити спокійним життям споглядача у любові та легкості. Забудь про плани Зевса щодо тебе. Забудь про Геру та Еврістея. Забудь про їхню жорстоку експлуатацію твого каяття. Ти заплатив більше, ніж мусив. Зроби це. Іди. Ти вільний.

— Я б... я б хотів таке життя. Ой, як би я... — сказав Геракл. — Проте я знаю, що це не те, для чого я був відправлений на цю землю. Не тому, що ви чи оракули так мені сказали, а тому, що я це відчуваю. Я знаю, на що я здатний. Заперечувати це було б зрадою. Я б закінчив свої дні у ненависті до себе.

— Бачиш? — сказав Прометей. — Твоя доля — бути Гераклом-героєм, обтяженим подвигами, але це також і твій вибір. Ти вирішуєш, чи будеш підкорятися цьому. Ось такий парадокс життя. Ми добровільно приймаємо те, що у нас немає свободи волі.

Усе це було надто глибоким для Геракла. Він дивився, та не бачив. У цьому він поділяв те саме збентеження щодо свободи волі та долі, яке збиває з пантелику й усіх нас.

— Так, гаразд, не беріть це в голову, у мене є робота.

— О так. Одинадцяте з цих випробувань, які тобі призначає твій двоюрідний брат. Золоті яблука. Ти не зможеш зірвати їх із дерева, жоден смертний не зможе. Мій брат Атлас тримає там небо. Це його покарання за участь у війні титанів проти олімпійців. Ти маєш переконати Атласа допомогти тобі. Сад Гесперид лежить далеко на заході. На тебе чекає тривала подорож. Буде багато часу, щоб скласти план дій. А тепер... — Титан устав і простягнув ноги. — Думаю, що мені слід піти і знайти Зевса. Я схилю перед ним голову і проситиму його прощення. Я впевнений, що він пом’якшив свій гнів проти мене. Він може навіть зрозуміти, як сильно я йому потрібен.

— Але ж ви бачите майбутнє, ви знаєте, що буде далі.

— Я думаю наперед. Розмірковую та уявляю. Це не зовсім те саме. Удачі тобі, Геракле, і прийми моє благословення.

Поки Геракл прямував до Гесперид, Прометей повернув свої ноги у напрямку Олімпу та трону Зевса.

— Нагадай мені, — сказав Зевс. — Тебе звуть Протемей? Промедей? Про-щось, я в цьому впевнений.

— Смішно, — відповів Прометей. — Дуже, дуже смішно.

— Твоя зрада щодня розривала моє серце. Печінка відростає легше, ніж серце. Я ніколи не любив жодного друга так сильно, як я любив тебе.

— Я це знаю, — сказав Прометей, — і мені дуже шкода. Необхідність — це тяжка...

— О, так. Сховайся за необхідністю.

— Я ні за чим не ховаюся, Зевсе. Я стою перед твоїм троном і пропоную свої послуги.

— Твої послуги? Я вже маю чашника.

Афіна спершу уважно слухала, а тоді вийшла з-за скелі.

— Годі, батьку. Покінчімо з цим. Обійми його.

Настала тиша. Зітхнувши, Зевс підвівся.

Колишні друзі підійшли один до одного. Прометей розкрив свої обійми.

— Ти схуд, — сказав Зевс.

— Цікаво, чому. Невже я бачу сивий спалах у твоїй бороді?

— Це все робочі турботи.

— О, заради небес, — сказала Афіна, — нумо вже.

— Афіна, як завжди, мудра, — мовив Прометей, коли двоє звільнилися з нестерпно ніякових і нестерпно чоловічих обій­мів. — Ніколи ще фраза «заради небес» не була такою влучною. Гіганти йдуть. Ви ж знаєте, що вони прийдуть із вами?

Зевс кивнув.

Дехто каже, що Геракл, перетинаючи Чорне та Середземне моря, знову плавав у чаші Геліоса. Але хоч який би спосіб подорожі обрав, він нарешті знайшов Сад Гесперид.

Зазирнувши за стіну, він побачив дерево з сяючим врожаєм золотих яблук. Навколо його стовбура обвився величезний змій-дракон Ладон. Побачивши смертного, який визирає з-за стіни, він підвів свою голову й зашипів.

Геракл випустив свою стрілу, дракон закричав від болю, і його тіло повільно ковзнуло стовбуром до землі. Ще одна дитина Єхидни і Тифона лежала мертва.

Геракл переліз через мур і пішов до дерев. Він виявив, як і попереджав його Прометей, що, будучи смертним, він не зможе зірвати яблука. Справа не в тому, що йому бракувало сили, а в тому, що тільки-но він простягав руку, щоб доторк­нутися до плодів, вони зникали.

Через годину спроб і невдач він залишив сад і рушив до узбережжя у пошуках Атласа.

— Спроба, — сказав сам собі Геракл із рідкісним припливом дотепності, — виявилася безплідною.

Він побачив Атласа згорбленим, понурим і напруженим під пекучим полуденним сонцем.

— Ідіть геть, пане. Ідіть геть. Я ненавиджу, коли на мене витріщаються.