96 У руках Філоктета стріли Геракла відіграли вирішальну роль у кульмінації Троянської війни. Таємничі шляхи богів, коли вони намагаються досягти своїх цілей.
Він вигнув спину, коли його пронизав черговий спазм болю. Полум’я піднімалося вгору.
— Вогонь... — прошепотів він, коли всі підійшли, щоб попрощатися з героєм, — він не такий жахливий, як отрута... Насправді... це благословенне полегшення...
— О, мій друже...
— О, мій дядьку...
— О, мій батьку...
— О, мій чоловіче...
Зі сіпанням і зітханням душа відлетіла від Геракла. Великий герой нарешті знайшов свій мир, звільнившись од життя, сповненого майже нестерпних мук і тяжкої праці.
Гілл із ревінням повернувся до матері.
— Ти вбила його. Як ти могла це зробити? Як?
Деяніра з голосінням втекла назад у будинок і зарізала себе на смерть.
Апофеоз
Зевс згадав про свою обіцянку і забрав душу Геракла на Олімп97. Під час зворушливої церемонії її одягнули в плоть, сформовану з одягу Гери — колись його найзапеклішого ворога, а тепер його люблячого друга й мачухи, — і герой відродився.
97 В «Одіссеї» Гомер відправляє Геракла в Аїд, і згодом ця невідповідність змусила пізніших міфографів надавати заплутані та досить непереконливі пояснення. Вони припускали, що його смертна душа вирушила в Підземний світ, а безсмертний дух піднявся на Олімп. Наскільки я знаю, до цього не існувало припущення, що людина може бути наділена двома душами, незалежно від того, чи є у неї божественний батько, чи ні. Чесно кажучи, греки були надто розумними, щоб мати якусь послідовну есхатологію, яка б припускала безпомилкове знання про загробне життя. Вони зауважили, що ніхто й ніколи не повертався після смерті, й дотримувалися здорової та розумної точки зору, що ті, хто стверджував, ніби знають, що стається з людиною після її смерті, були або дурнями, або брехунами. Таким чином не існувало «єдиної системи» для Елізіуму, Тартару, Ереба, Асфоделевих полів та Підземного царства. Як немає такого послідовного закону про загробне життя в жодному з заповітів Біблії, раз зайшла про це мова. Усі погрози про пекло й покарання та обіцянки раю й винагороди з’явилися в нашій історії набагато пізніше.
Тут, серед богів і богинь, із якими він ділив Зевса як батька, Геракл і сам досяг безсмертя та божественного статусу. На знак своєї глибокої прихильності Гера віддала йому руку своєї чашниці, богині Геби, яка стала його останньою та вічною дружиною98.
98 Певна річ, Геба також була зведеною сестрою Геракла, але це дрібниці. Наприклад, Персей був одночасно його прадідом і зведеним братом.
І, нарешті, Зевс підняв свого улюбленого людського сина на небосхил у вигляді сузір’я Геркулеса, п’ятого за величиною на нашому нічному небі.
Тим часом на землі сини Геракла, які на честь батька назвалися Геракліди, зібрали армію, яка перемогла тирана Еврістея, який усе ще правив у Тиринфі; Гілл особисто вистежив царя-втікача й обезголовив його. Вони захопили владу над Арголідою, перш ніж посадити Атрея, сина Пелопа, на трон у Мікенах. На деякий час на Пелопоннесі настала епоха миру та процвітання.
Для більшості греків та інших жителів середземноморського світу Геракл був найвеличнішим із усіх героїв, ne plus ultra, nonpareil99, парадигмою, взірцем і зразком того, яким має бути герой. Хоча афіняни завжди віддаватимуть перевагу його родичу Тесею, що, як ми побачимо далі, демонстрував не тільки силу й хоробрість, яких очікують од великого героя, але також розум, кмітливість, проникливість і мудрість — якості, які афіняни (до великого презирства з боку всіх їхніх сусідів) вважали унікальними рисами свого характеру та культури100.
99 У перекладі з латини і французької «той, хто не має рівних».
100 Афінська винятковість на піку Класичної епохи була такою ж непопулярною серед решти світу, як британська винятковість за часів колонізації Індії або американська та російська винятковості сьогодні.
Проте Геракл був найдужчою людиною, яка коли-небудь жила на світі. Жодна людина і майже жодна безсмертна істота ніколи не змогла підкорити його фізично. З покірним терпінням він переносив усі випробування та катастрофи, які випали на його долю під час його бурхливого життя. Разом із його силою йшла, як ми бачили, незграбність, яка в поєднанні з його апокаліптичними спалахами гніву могла спричинити смерть чи травму будь-кому, хто потрапляв йому під гарячу руку. Там, де інші були хитрими й кмітливими, він був прямолінійним і простим. Там, де вони будували плани, він вривався, розмахуючи своєю палицею й ревучи, як бик. Здебільшого ці його недоліки радше захоплювали, аніж відштовхували людей. Як показали його обман Атласа та маніпуляції Аїдом, він не був зовсім позбавлений того чуття, кмітливості та практичної уяви, які греки називали словом νους («нус»), тобто «розум». Він також мав рятівну граційність, яка з лишком компенсувала його дратівливі недоліки. Його співчуття до інших і готовність допомогти тим, хто потрапив у біду, були безмежними, як і його смуток і сором, які охоплювали його, коли він робив помилки, що через них страждали люди. Він довів, що готовий роками жертвувати власним щастям, аби загладити (зазвичай ненавмисну) шкоду, яку він завдав. Таким чином його дитячість компенсувалася наївно-дитячою відсутністю підступності чи вдавання, а також якістю, що її часто забувають, перераховуючи чесноти: стійкістю духу — здатністю терпіти випробування долі без нарікань. Усе життя його переслідувало, змушувало мучитись і страждати жорстоке, зле й безжалісне божество, яке жадало помсти, що мала покарати його за злочин, за який він аж ніяк не міг нести відповідальність, — за його народження. Жоден подвиг не був більш гераклівським, ніж подвиг бути Гераклом. У своєму житті без нарікань, що було сповнене болю та наполегливості, у своєму співчутті та бажанні чинити правильно, він продемонстрував нам, як висловилася американська знавчиня античності й міфографиня Едіт Гамільтон, «велич душі».