— Немає потреби бути грубим. Так, я бачу багато речей. Іноді тільки форму речей, їхні контури. Ось я дивлюсь у твої очі й бачу... так, я бачу щось схоже на кохання. Однак це не дівчина. І не хлопець. Ні, я бачу коня.
Беллерофонт почервонів.
— Не кажіть гидоту. Я не закоханий у коня.
— «Щось схоже на кохання», — сказав я. Це той кінь, про якого всі говорять? Кінь на ім’я Пегас?
Уся стриманість Беллерофонта зникла, щойно він почув це ім’я.
— О, Поліїде, якби я тільки міг його приборкати! Я відчуваю, що ми створені один для одного. Але він не підпускає мене настільки близько, щоб я зміг сказати йому, що я не завдам йому шкоди.
— Що ж, якщо ти справді відчуваєш таку сильну потребу їздити верхи на цьому коні...
— Так, так!
— Тоді рушай до храму Афіни. Ляж там на підлогу в повний зріст, заплющ очі й попроси богиню про допомогу. Ха! Я бачу розчарування в твоїх очах. Я знаю, ти думаєш, що я шахрай... О, так, немає сенсу заперечувати це, ти справді так думаєш... Але подумай ось про що: коли я помиляюся, що ти від цього втратиш? Тоді ти зможете розповісти всім своїм друзям, що Поліїд — старий шахрай, як ти й підозрював. А якщо я маю рацію... що ж...
Бурмочучи собі під ніс щось про те, що він — несусвітній бовдур, Беллерофонт вирушив до храму. Він дочекався пізнього вечора, коли звідти вийшли останні віруючі, перш ніж піти до целли104, яка була освітлена єдиним вогником, що мерехтів у мідній чаші, там не було нікого, за винятком давньої, беззубої, але дуже дружньої жриці. Він утиснув срібну монету в її долоню і впав на коліна, а тоді простягнувся на твердій кам’яній підлозі, як наказав йому Поліїд.
104 Святилище античного храму.
Густа хмара пахощів, яку жриця поширювала за допомогою кадильниці у тісних стінах храму, жалила йому горло та ніздрі; поки він намагався зосередитися на своїй молитві, то виявив, що задихається і кашляє. Жриця сміялася й співала, а його розум почав кружляти, як дим із її кадильниці, тоді як дивні образи та звуки почали наповнювати його голову.
— Беллерофонте, Беллерофонте, — почув він серйозний жіночий голос. — Ти справді наважишся сісти верхи на сина Посейдона?
— Я думав, що я син Посейдона, — промовив Беллерофонт, уголос чи ні, він не міг сказати. Чи це була сяюча постать Афіни, що мерехтіла перед ним?
— Ти мій син, — почувся глибший голос. Тепер угору підвелося велике бородате обличчя Посейдона, з якого крапала морська вода. — І крилатий Пегас теж.
Беллерофонт у тумані своєї пам’яті згадував, як йому казали, що Посейдон злягався з Медузою перед тим, як Афіна перетворила її на горгону. Якщо це правда, то Пегас справді був нащадком цього бога.
— Він сором’язливіший за будь-якого іншого коня, яким ти коли-небудь керував, — сказала Афіна. — Візьми з собою золоту вуздечку, і він підкориться тобі.
Беллерофонт хотів запитати: «Яку золоту вуздечку?», але не міг скласти слова докупи.
— Їдь на ньому ніжно. Зрештою, він твій зведений брат, — сказав Посейдон. Бог розсміявсь, а тоді зник із поля зору.
— І використовуй свій розум, — сказала Афіна. — Ти не можеш розраховувати на те, що підкориш його самою лише силою. — Вона теж засміялась, але сміх богів насправді був лише верескливим реготанням старої жінки, і Беллерофонт відчув, як він різко прокинувся.
— У тебе текла слинка, любий. Текла слинка, а ще ти говорив нісенітниці.
Він підвівся на ноги. Не знаючи, що ще йому робити, він запропонував жриці ще одну срібну монету.
— Благослови тебе, дитино. Не забудь свою торбину.
Він глянув туди, куди вона показувала, і побачив на підлозі мішок.
— Це не моя...
— О, я думаю, що твоя, любий.
Коли він нахилився, щоб підняти мішок, то побачив усередині спалах золота. Він розкрив його ширше. Вуздечка. Золота вуздечка.
Беллерофонт невпевнено рушив повз усміхнену жрицю, вийшов із храму і опинився на вулиці. Місяць стояв високо в нічному небі, коли він прямував до Пірени.
Це була правда, все це правда! Боги існували. Він, Беллерофонт із Коринфа, був сином Посейдона! Він міг би подумати, що всі його видіння в храмі — фантастична галюцинація, якби не брязкіт і бренькіт золотої вуздечки в торбині, що гойдалася поруч, поки він біг угору схилом.
Можливо, та жриця одурманила його? Можливо, за наказом Поліїда. Чи міг це бути якийсь трюк? Усе можливо... Проте Беллерофонт знав у своєму серці, що все це сталося насправді — це було не якесь фальшиве шоу, а справжня теофанія, справжній вияв божественності.