— Розумієш, він хотів коня, і якось мова зайшла про цю Медузу, і я сказав, що принесу йому її голову...
— Завтра вранці, щойно ти прокинешся, ти підеш до палацу і скажеш йому, що ти не будеш цього робити.
— Але...
— Ніяких «але». Я це категорично забороняю. Про що він тільки думав? Ще ніколи такого не чула. А тепер іди і проспися після всього того вина. І в майбутньому ти питимеш не більше двох кубків за вечір, це зрозуміло?
— Так, мамо.
За її наказом Персей одразу вклавсь у ліжко, але вранці юнак прокинувся з бунтівним настроєм.
— Я залишу острів і вирушу на пошуки цієї Медузи, — заявив він за сніданком, і ніякі слова Данаї не змусили його передумати. — Я дав обіцянку перед усіма. Це справа честі. Я вже у тому віці, щоб подорожувати. Мати пригоди. Ти знаєш, який я швидкий і сильний? Який хитрий та винахідливий? Тож нема чого боятися.
— Поговори з ним, Діктісе, — сказала Даная у розпачі.
Діктіс і Персей гуляли узбережжям більшу частину ранку.
Даная не зраділа, коли вони повернулися.
— Все так, як він каже, Данає. Він вже достатньо дорослий, аби самостійно приймати рішення. Він, звичайно, ніколи не знайде Медузу. Якщо вона взагалі існує. Нехай вирушає на материк і якийсь час випробує свою вдачу. Незабаром повернеться. Він цілком може попіклуватися про себе.
Прощання матері й сина було з одного боку слізьми й горем, а з іншого — поплескуванням по долонях і словами заспокоєння.
— Зі мною все буде добре, мамо. Ти коли-небудь зустрічала когось, хто може бігати швидше за мене? Що зі мною може статися?
— Я ніколи не пробачу Полідекта, ніколи.
«Принаймні, це хоч щось», — подумав Діктіс.
Він відвіз Персея на човні на материк.
— Не довіряй нікому, хто запропонує тобі щось задарма, — попередив він хлопця. — Ти зустрінеш багато тих, хто захоче з тобою подружитися. Вони можуть бути гідними довіри, а можуть бути негідниками. Не роздивляйся навкруги так, ніби ти вперше бачиш жвавий порт чи велике місто. Май вигляд знудженого і впевненого. Ніби знаєш дорогу. І не бійся шукати вказівок в оракулів.
Діктіс не міг сказати, чи уважно Персей прислухався до цих чудових порад. Він любив хлопчика, а ще більше — його матір, і йому було прикро бути співучасником такої безглуздої авантюри. Але, як він сказав Данаї, Персей був твердо налаштований на це, і якби вони попрощалися за допомогою гарячих слів, його відсутність було б терпіти ще важче.
Коли вони прибули на материк, Персей подумав, що рибальський човен Діктіса видається дуже маленьким і пошарпаним поряд із великими кораблями, пришвартованими в гавані. Чоловік, якого він називав батьком відтоді, як навчився говорити, раптом теж здався йому дуже маленьким і пошарпаним. Персей палко обійняв його і взяв срібні монети, що ковзнули йому в долоню. Він пообіцяв спробувати надіслати повідомлення на острів, щойно матиме якісь цікаві новини, і терпляче стояв на причалі й махав на прощання Діктісу та його маленькому човнику, хоча він відчайдушно прагнув розвернутися й побігти досліджувати дивний новий світ материкової Греції.
Двоє незнайомців у дубовому гаю
Персей був розгублений і збентежений космополітичним галасом материка. Здавалося, ніхто не цікавився тим, хто він такий, хіба що для того, щоб спробувати виманити у нього кілька срібняків. Йому знадобилося небагато часу, щоб переконатись у тому, що Діктіс мав рацію: якщо він збирався повернутись до Полідекта з головою Медузи, йому знадобиться допомога. До оракула Аполлона в Дельфах було далеко йти, але принаймні той був безоплатним для всіх7. Персей приєднався до довгої черги прохачів і після двох нудних днів нарешті опинився перед жрицею8.
7 У пізніші часи люди мали заплатити жриці «податок на консультацію», а також компенсувати вартість необхідних жертвоприношень.
8 Жриця, відома як Піфія, трималася за священну триногу, яка з’єднувала її з землею. Вона отримувала свої повідомлення від хмар сірчаної пари, які піднімалися (й досі піднімаються) з-під землі в Дельфах.
— Що хоче знати Персей?
Персей тихенько ахнув. Вона знала, хто він такий!
— Я, ну, я... Я хочу знати, як мені знайти і вбити Медузу Горгону.
— Персей має вирушити в країну, де люди харчуються не золотим зерном Деметри, а плодами дуба.
Він стояв там, сподіваючись отримати додаткову інформацію, але жриця більше не промовила жодного слова. Священник відтягнув його.
— Ходімо, ходімо, Піфія вже все сказала. Ви затримуєте інших.
— Гадаю, ви не знаєте, що саме вона мала на увазі?
— У мене є важливіші справи, ніж слухати кожне пророцтво, що лунає з її вуст. Але можете бути впевнені, що це було сказано мудро й правдиво.