Орфей відклав свою ліру. Це був голос його дружини?
— Допоможи мені, допоможи мені! — кричав голос.
Орфей побіг назустріч звуку.
Еврідика петляла, намагаючись утекти від безжального Арістея, чиє гаряче дихання вона вже відчувала на своїй шиї. У своїй сліпій паніці вона спіткнулась і впала в канаву. Арістей наблизився до неї, але в ту мить неподалік вже з’явився Орфей, який із криком біг до них. Арістей одразу впізнав розлюченого чоловіка, коли побачив його, і розчаровано пішов геть.
Коли Орфей дійшов до цього місця, він знову почув крик Еврідики. Канава, в яку вона впала, була домівкою гадюки, яка сердито скочила, встромляючи свої ікла їй у п’ятку. Орфей підбіг до коханої й побачив, як вона мучиться в смертельній агонії.
Він узяв її на руки. Він дихав у неї, тихо співав їй на вухо, благаючи повернутися до нього, але отрута гадюки зробила свою справу. Її душа покинула тіло.
Крик, що вирвався з Орфея, навіяв жах і страх на всю долину. Його почули музи, його почули боги на Олімпі. Це був останній звук, який вони мали почути від Орфея за тривалий час.
Його жалóба була настільки абсолютною та непохитною, наскільки це можливо. Він відклав свою ліру. Він більше ніколи не співатиме. Він більше ніколи не посміхатиметься, не писатиме пісень, навіть не наспівуватиме. Життя, яке йому залишилося, він проведе в болю та стражденній тиші.
Місто Пімплея журилося й оплакувало більше втрату музики Орфея, ніж життя Еврідики, хоча її всі любили. Разом із містом плакали й німфи лісів, вод і гір. Навіть боги Олімпу сумували й хвилювалися через відсутність музики.
Аполлон вирішив відвідати свого сина. Він знайшов його, коли той сидів на ґанку й дивився на ті самі поля, де Еврідика зустріла свою смерть.
— Що ж, — сказав Аполлон. — Минуло вже більше року. Ти не можеш так журитися вічно.
— Ще побачимо.
— Що може переконати тебе знову взяти до рук свою ліру?
— Лише жива присутність моєї коханої дружини.
— Гаразд... — на гладенькому чолі золотого бога з’явилася задумлива зморшка. — Еврідика в Підземному царстві. Ворота охороняє Кербер, триголовий пес із пекла. Ніхто, крім Геракла, ніколи не проникав у Підземний світ і не повертався звідти, і навіть йому не вдалося повернутися нагору з мертвою душею. Але якщо хтось і може це зробити, то це ти.
— Що ви маєте на увазі?
— Чому б не піти і не забрати її?
— Але ж ви щойно сказали: «Ніхто й ніколи не проникав у Підземний світ і не повертався звідти».
— Так, але ще ніхто й ніколи не володів такою силою, як ти, Орфею.
— Якою силою?
— Силою музики. Якщо хтось і може приборкати Кербера та зачарувати перевізника, то це ти. Якщо хтось і може розтопити серця Аїда та Персефони, то це ти.
— Ви справді так вважаєте?
— Вір у те, що здатна зробити музика.
Орфей зайшов у дім і дістав свою ліру з запорошеної шафи, куди він її засунув.
— Зроби з цього струни, — сказав Аполлон, вирвавши з голови двадцять чотири золоті волосини.
Орфей перетягнув струни на лірі й налаштував її. Вона ще ніколи не звучала так красиво.
— А тепер іди й повертайся з Еврідикою.
Орфей у Підземному царстві
Орфей подолав увесь шлях від Пімплеї до мису Тенарон на Пелопоннесі, найпівденнішої точки всієї Греції114, де можна було знайти печеру, що слугувала одним із входів до Підземного світу.
114 Зараз мис Матапан.
Стежка, що вела від мису, після багатьох хитрих поворотів спускалася вниз до головних воріт, які охороняв Кербер — слухняний, метушливий, слинявий триголовий пес, нащадок первісних чудовиськ Єхидни й Тифона.
Побачивши живого смертного, який наваживсь увійти до пекла, Кербер став виляти своїм зміїним хвостом, і в нього в очікуванні потекла слинка. Тільки мертві могли пройти повз нього, і, щоб спокійно потрапити на Асфоделеву луку115, вони мусили принести з собою шматок їжі й задобрити його. Орфей не мав для Кербера нічого, окрім свого мистецтва. Тремтячи всередині, але зовні поводячись упевнено, він перебрав своїми пальцями струни золотої ліри й почав співати.
115 Асфоделевою лукою іноді називали місце, де звичайні, негероїчні смертні проживали в Підземному світі. Як я вже згадував у примітці про смерть Геракла, в античних джерел і поетів мало узгодженості стосовно того, що ставалося з людьми після смерті. До речі, асфодель — це біла квіткова рослина вересового роду. Здається, в Гомеровій «Одіссеї» є перша згадка про цю квітку, що вкриває Єлисейські поля Аїда, а пізніше вона увійшла в поетичну мову Європи і не тільки. Яскравим прикладом є вірш Вільяма Карлоса Вільямса «Асфодель, ця зелена квітка».