Почувши цю пісню, Кербер, який вже присів, готуючись кинутися вперед і знищити цього самовпевненого смертного, заскиглив і завмер на місці. Його величезні очі округлились, і він почав дихати з відкритою пащею від задоволення та внутрішньої радості, яка була для нього абсолютно новою. Він опустився навпочіпки й згорнувся калачиком на холодному камені біля воріт, як улюблений гончий пес мисливця, що відпочиває біля вогнища після довгого дня на полюванні. Пісня Орфея сповільнилася й перетворилася на ніжну колискову. Шість вух Кербера опустилися, шість його очей заплющилися, його три язики висолопилися з його пащ із сильним ляскотом і його три масивні голови поринули в глибокий і щасливий сон. Навіть змія, що була йому замість хвоста, поринула в мирну дрімоту.
Орфей переліз через монстра, що хропів, і, продовжуючи наспівувати свою колискову, попрямував холодним і темним проходом, поки його шлях не перегородили чорні води річки Стікс. Перевізник Харон прямував до нього з іншого берега, де він щойно залишив нову душу. Він простягнув свою руку, щоб отримати плату, але швидко відвів її, коли побачив, що молодий чоловік, який стояв перед ним, був живий.
— Овва! Чимчикуй відсіль! — вигукнув Харон хрипким шепотом116.
116 Харон любив використовувати такі старомодні слова, як «овва», «відсіль», «ач» і «запевне». Він вважав, що вони зміцнюють його гідність.
У відповідь Орфей заграв на своїй лірі й почав нову пісню — пісню, яка вихваляла недооцінену професію перевізника, а також прославляла невизнану працьовитість і працелюбність одного конкретного перевізника — Харона, великого Харона, чию центральну роль у великій таємниці життя та смерті мають оспівувати в усьому світі.
Ще ніколи пором Харона не мандрував холодними водами Стіксу з такою жвавістю. Ще ніколи раніше Харон, який вже пристав до протилежного берега, не обіймав своїх пасажирів і не допомагав їм обережно висадитися на берег. І вже точно ніколи, жодного разу за всю вічність, така дурна й безглузда посмішка не грала на зазвичай виснажених і невблаганних рисах обличчя перевізника. Він стояв, спираючись на свою жердину, а його захоплений погляд був прикутий до Орфея, який із останнім помахом руки та бриньканням ліри незабаром був поглинений темрявою коридорів, які вели до палацу Аїда та Персефони.
Увійшовши до великої зали палацу, Орфей опинився перед трьома суддями Підземного світу Міносом, Радамантом та Еаком, які сиділи на своїх тронах похмурим півколом117. Світло живої душі Орфея засліпило їхні очі.
117 Ці троє суддів були синами Зевса, смертними царями, які прославилися праведністю свого правління за життя, а після смерті вони від імені Аїда вирішували долі мертвих у Підземному царстві. Геракл розумно уникав їх під час свого візиту.
— Святотатство! Святотатство!
— Як живі сміють вдиратися в Царство мертвих?
— Викличте Танатоса, Володаря смерті, щоб висмоктати зухвалу душу з його тіла!
Орфей узяв свою ліру, і, перш ніж хтось устиг виконати їхній останній наказ, троє суддів почали усміхатися, кивати головами та стукати пальцями в сандаліях у такт одурманюючих мелодій.
Їхній почет із огидних слуг, вартових і помічників так довго не чув музики, що не міг пригадати, як на неї реагувати. Дехто хапався за повітря, наче звуки, які вони чули, були метеликами, яких можна було зловити в долоні. Деякі плескали, спершу незграбно, але незабаром стали потрапляти в такт акордам ліри. Незграбне човгання ногами перетворилося на ритмічне тупотіння, що далі стало шаленим танцем. За кілька хвилин уся зала ожила, й у ній залунали співи, танці, радісні вигуки та сміх.
— Що все це означає?
З появою Аїда, самого царя Підземного царства, та його блідої дружини Персефони у залі миттєво запанувала винувата тиша. Як у грі в музичні стільці, вони завмерли на своїх місцях з лунким човганням і ковзанням. Тільки Орфей здавався незворушним.
Аїд зігнув свій вказівний палець.
— Якщо ти хочеш уникнути вічної кари, гіршої за ті, яких зазнали Іксіон, Сізіф і Тантал разом узяті, краще поясни нам усе, смертний. Яке існує виправдання для цього непристойного дійства?
— Не виправдання, пане, а причина. Найкраща і єдина причина.
— Зухвала відповідь. І яка ж причина?
— Кохання.
Аїд відповів шквалом похмурого гавкоту, що було найближче до його сміху.
— Моя дружина Еврідика тут. І я маю її повернути.
— Маєш? — Персефона дивилася на нього з недовірою. — Ти смієш використовувати таке слово?
— Мій батько Аполлон...