— Ми не робимо послуг олімпійцям, — відрізав Аїд. — Ти — смертний, який незаконно потрапив у Царство мертвих. Це все, що нам потрібно знати.
— Можливо, моя музика змінить вашу думку.
— Музика! Ми тут несприйнятливі до її чар.
— Я приборкав Кербера. Я зачарував Харона. Я заворожив суддів Підземного світу та їхній почет. Можливо, ви боїтеся, що мої пісні зможуть зачарувати і вас?
Цариця Персефона щось прошепотіла на вухо своєму чоловікові. Аїд кивнув.
— Приведіть Еврідику! — наказав він. — Одна пісня, — сказав він далі Орфею. — Ти можеш заспівати одну пісню. Якщо вона не принесе нам задоволення, невпинна агонія твоїх тортур буде предметом розмов і жахом для цілого космосу до кінця часів. Якщо твоя музика зворушить нас, що ж, тоді ми дозволимо тобі і твоїй жінці повернутись у Верхній світ.
Коли дух Еврідики заплив до зали й побачив Орфея, який сміливо стояв перед Царем і Царицею Мертвих, жінка видала гучний крик від радості й подиву. Орфей побачив мерехтливу форму її душі й покликав її.
— Так, так! — роздратовано сказав Аїд. — Дуже зворушливо. Тепер твоя пісня.
Орфей узяв свою ліру й глибоко вдихнув. Ще ніколи жоден артист не вимагав більшого від свого мистецтва.
У ту мить, коли його руки торкнулися струн, усі присутні зрозуміли, що почують щось зовсім нове. Кінчики пальців Орфея спритно літали вгору та вниз по струнах, видобуваючи каскад тремтливих нот, настільки швидких і чистих, що у всіх перехопило подих. І ось із золотої мелодії виринув голос. Він змусив усіх думати про кохання. Невже й тут, у цих темних печерах смерті, в їхніх душах усе ще жило кохання? Чи могли вони пригадати, коли вперше відчули нестримний порив кохання? Кохання приходило до селян, царів і навіть богів. Кохання робило всіх рівними. Кохання обожествляло, але одночасно й уподібнювало усіх.
Рука Персефони міцніше стиснула зап’ястя Аїда, коли вона згадала той день, коли його колісниця вилетіла на галявину, де вона збирала квіти. Тим часом Аїд помітив, що думає про угоду, яку він уклав із Деметрою, матір’ю Персефони, що дозволяла йому бути в компанії своєї коханої цілих шість місяців на рік.
Персефона обернулася, щоб поглянути на свого чоловіка — чоловіка, який узяв її силою, але втримав своїм непохитним коханням. Лише вона розуміла його похмурі настрої та щирі пристрасті, що кипіли в його душі. Він відповів їй поглядом. Невже це була сльоза, яку вона побачила в його очах?
Орфей досяг кульмінації своєї пісні на честь Ероса. Вона звивалася вздовж проходів і через кімнати, галереї та коридори пекла, зв’язуючи усіх, хто її чув — слуг Аїда, посланців смерті та душі покійних, — чарами, які віднесли їх на той час, поки музика звучала в їхніх вухах, подалі від безжалісних страждань їхнього нескінченного полону до царства світла й кохання.
— Твоє бажання виконане, — хрипко прогримів Аїд, коли затихли останні ноти. — Твоя дружина може йти.
З цими словами прозора тінь Еврідики набула змісту й форми швидкого та дихаючого життя. Вона кинулася в обійми свого чоловіка, і вони міцно обійняли одне одного. Але чоло Аїда нахмурилося. Втрата навіть однієї мертвої душі мучила його. Коли йшлося про душі, приречені провести вічність у його королівстві, він був жмикрутом, скнарою найпідлішого виду.
— Зачекайте!
У ту мить, коли Еврідика знову стала з плоті та крові, Орфей перестав грати й співати, і потужні чари його музики почали слабшати. Вона стала спогадом, яскравим і прекрасним, але той неймовірний настрій, який вона створила, як і всі найгостріші насолоди, розвіявся, мов пара, щойно стихли заключні ноти. Тепер Аїд гірко шкодував, що в полоні чарівних звуків пісні Орфея він виявився настільки слабким, що погодився на звільнення Еврідики. Яким же нерозумним він був, коли давав своє слово перед такою кількістю свідків. Він нахилився, щоб пошепки порадитися з Персефоною. Кивнувши з легкою усмішкою тріумфу, він поцілував її в щоку і вказав пальцем на Орфея.
— Відпусти жінку. Розвертайся і залиш нас.
— Але ж ви сказали...
— Вона піде за тобою слідом. Коли ви вирушите до Верхнього світу, вона йтиме за десять кроків позаду. Але якщо ти обернешся, щоб поглянути на неї, якщо кинеш хоч короткий погляд у її бік, то втратиш її назавжди. Довіра, музиканте Орфею. Ти мусиш показати, що шануєш нас і віриш нашому слову. А тепер ідіть.
Орфей взяв обличчя Еврідики в свої долоні, поцілував її в щоку і повернувся, щоб піти нагору.
— Запам’ятай! — гукнула йому вслід Персефона. — Озирнешся лише на одну мить, і вона буде нашою. Незалежно від того, скільки разів ти будеш повертатись і скільки пісень нам заспіваєш, ти втратиш її назавжди.